Гілея

Микола Зарудний. Гілея

1

«Прийшов з війни дядько Матвій Карагач. Тітка Ганна замість того, щоб радіти, чогось кричала на весь хутір. Дядькові Матвієві на війні вибили одне око, але мама каже: слава богу, що й такий вернувся.

Тітка Ганна скликала весь хутір на вечерю. Я теж була. Усі щось пили з чарок і говорили. Дід Опанас Заклунний сказав, що наш народ переміг і що ми — теж народ. Я думала, що народ — це коли багато-багато людей, а на нашому Овечому хуторі всі вмістилися за одним столом. То я це знаю, чи ми народ, чи просто люди».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Мчали степом коні, вминаючи підковами високі буйні трави — бо ж ні дороги, ні стежини в цьому зеленому безмежжі. Не видно ні дишля, ні коліс, наче коні були запряжені просто в степ. Упряж на них ремінна, з мідними пряжками та дзвіночками, а довгі віжки тримав у жилавих руках Ілько Сторожук. Коні повивертали довгі шиї в різні боки, і каштанові гриви їхні були в білій піні.

Ілько Сторожук — високий, дужий, чорночубий, в розхристаній сорочці, молодий і красивий — їхав свататися. Він ще не знав, кого буде сватати, але наречена була найвродливіша дівчина в Таврії. Сто сорок, ні, двісті сорок суперників — чабанів, вчителів і бакенщиків, офіцерів і бригадирів, комірників і матросів — переміг Ілько Сторожук.

Коні летять, як казкові змії, трави, наче хвилі, б’ються об полудрабки кованого воза, з-під коліс випурхують зграйки перепілок і застигають у небі. Раптом перед кіньми виростає височенний курган. Ілько не хоче звертати, попускає віжки, даючи волю коням, вони відриваються од землі й перелітають через курган. Ілько сильними руками натягує віжки, залізні вудила роздирають кінські запінені роти, але, здається, ніхто ніколи не спинить них коней, вони хіба що стануть на краю землі, поминувши хутір Ількової нареченої...

Але коні не знали ще Ілька Сторожука — уславленого кавалериста генерала Батова. Вони не знали, що від Ількової шаблі тікали ворожі батальйони й ділі полки... І коні не хотіли повертати на хутір до Ількової нареченої.

І тоді на крутому повороті, коли віз черкнув задніми колесами небо, Ілько зіскочив і схопив за вуздечки ошаленілих від волі й простору жеребців. Вони стали дибки, намагаючись зірватися в небо, але нелюдська сила прикупала їх до землі.

«Відпусти!» — ніби сказав корінний каштановий кінь Ількові.

— Ні, — відповів Ілько. — Везіть мене до Тетяни...

— Гукаю, гукаю, а ти наче спиш, наче мариш. Дивишся і нічого не бачиш.

Ілько стрепенувся, видіння щезло, і він побачив перед собою засмаглого хлопця в якійсь дивній формі: обмундирування на ньому військове, але нема погон, зелені петлиці і на кашкеті листочки.

— А я оце їду собі та й думаю, — сказав Ілько, сумно подивившись на довгогривих коненят з витертими мотузяними посторонками боками. І віжки в єдиній Ільковій руці теж були мотузяні...

— До Рибальського підвезеш? — запитав хлопець.

— Сідай, до Дніпра підкину, — посунувся Ілько. — Сам хто будеш?

— Лісничий з Кам'янки, — відповів, — Іван Запорожний.

— А я — Ілько Сторожук, — махнув батогом, — з Семидолів...

— А чого ж вас занесло в цей степ? — Іван подав кисета Ількові.

— Хліб чабанам возив на вигони. — Ілько спритно скрутив своєю єдиною рукою цигарку.

— Теж солдат? — кивнув Іван на порожній рукав Ількової гімнастерки.

— Уже третій рік вдома, — тихо промовив Ілько. — Всю війну в обозі з кіньми пройшов... Ой і навозився ж! Кухні волочив за полком, снаряди, поранених возив, інтендантів і трофеї... Було...

Запорожний дивився на маленьку згорблену постать Сторожука і відчував у цьому «було» важке солдатське життя їздового.

— А ти звідки йдеш? — поцікавився Сторожук.

— У райком викликали.

— На сповідь? — легенька посмішка торкнулася неголеного обличчя Ілька.

— Та ні, на балачку.

— Якщо на балачку, то жити можна, — міркував Ілько, — бо й догану міг Мірошник припечатати... Мені торік записали.

— За що?

— Та-а, — пригасив об люшню цигарку Сторожук, — за той, значить, лібе... зараз скажу... за лібе-ралізм. Точно. За лібе-ра-лізм. Це таку мені політику підшив голова сільради Кирило Швайка.

Похмурі осінні хмари все нижче нависали над степом. Зривався вітер, шарудів пісками, ще не маючи сили здійняти їх і жбурнути в небо, на доля, в очерети, людям ї вівцям в очі...

— Суне, — зітхнув Ілько і накинув стару плащ-палатку на свої й Іванові плечі. — Ти де служив, Запорожний?

— Льотчик я, — відповів Іван. — На винищувачі літав.

— А молодий, — зауважив Сторожук.

— Ще два роки війни захопив після училища...

— Чого ж в кадрах не залишився?

— По чистій списали... збили мене над Бреславлем у сорок п’ятому... після госпіталю й відпустили. — Іван знову дістав кисета. — Ще по одній закуримо, та. й піду. Спасибі, Ільку, що підвезли.

— Скільки того діла...

Вдалині виднілися важкі сірі хвилі ріки. Думав Дніпро відгородитися від степових вітрів очеретами та лозами, одначе, коли вони налітали шаленим вихором, не було їм спину... Тільки придніпровські ліси вгамовували ці буревії. По краях стояли дуби та сосни з обламаним гіллям, з обчухраною корою, наче солдати на передовій, приймаючи на себе перші атаки вітрів. Багато їх уже лежало з вирваним корінням і жовтою живицею — останніми сльозами...

* * *

Величезний човен розсікав високу хвилю. На купі очерету лежали три молодиці і журно співали. На веслах сидів Данило Прах — смаглолиций, вродливий, у засмальцьованому комбінезоні. Русявий чуб налазив йому на очі, і Данило повертав голову до вітру, щоб одкинув довгі пасма. Краєчком ока Данило бачив товсті литки молодиці у матроському бушлаті, і його чогось кидало в жар. Він одвертався і гріб з усієї сили.

— Ще якась русалка випірнула! — сказала молодиця в бушлаті, показуючи на маленького рибальського човника, що, погойдуючись на хвилях, перегинав ріку. Данило наліг на весла, щоб пересікти шлях душогубці.

— Яринко-о! — гукнув Данило.

Але вітер відніс голос кудись убік, і дівчина тільки махнула рукою. Була вона ставна, в простенькому платтячку, яке нещадно шматував вітер. Дівчина гребла стоячи, і Данило стежив, як вигиналось її тіло. Нарешті він порівнявся з душогубкою.

— Ти куди, Яринко? — запитав Данило, не зводячи очей з її красивого обличчя.

— Везу дідові обід, — відказала Яринка, стягуючи в тісний вузол довгі коси. Потім, взяла весло і вправно, по-чоловічому, розвернула човна до берега.

— А ти куди гребеш?! — накинулася на Данила жінка в бушлаті.

— Збився з курсу. — розсміялася кирпатенька.

— До неї не з таким мотором, як у тебе, під’їжджати треба, — додала пишногруда, підморгуючи Данилові. — За нею табунами женихи ходять — не проб’єшся...

— У нього ж і мову відібрало, як побачив учительку... Славна дівка: що поперед неї, що поза нею — кругом двадцять п’ять...

— На чорта вона тобі, Даниле, — розтирала затерплі ноги морячка. — Уже рік ходиш, а ще ж і не полоскотав, мабуть, га? Та кажи, не соромся.

Жінки розсміялися дзвінко, солодко.

— Не ваше діло, — буркнув Данило. — Нема у вас ніякої культури...

— А поцілувати дівку — це що, не культура?

— На цьому весь світ тримається, на любові, значить...

— Зайди до мене, — підморгнула подругам морячка, — то я тебе навчу культури... І тин же невисокий, і в хаті ж нікого нема... Позатуляю вікна, то й не знатимеш, коли день, а коли ніч...

— Щось таке мелете, ну вас...

* * *

Вітер сильнішав, і Данило відчув, що Яринка ніяк не могла добратися до берега, течія зносила човника на середину Дніпра. Весельце миготіло в руках дівчини, аж поки не зламалося. Не роздумуючи й миті, Данило скинув чоботи, щось гукнув молодицям і кинувся в чорну воду.

Важкими руками Данило загрібав під себе хвилі, ні про що не думаючи, не відчуваючи, як обтяжує його його комбінезон, він бачив лише Яринку. Добравшись до чинника, заліз у нього, схопив цурпалок, що залишився під несла, і почав гребти до берега. Хвилі кидали душогубку, як тріску, вода переливалася через низенькі просмолені борти, і човник тонув на очах.

— Стрибай! — крикнув Данило і, перш ніж опам’яталася Ярина, потягнув її за собою.

Данило гріб однією рукою, другою ж підтримував знесилену дівчину.

— Тримайся, Яринко, тримайся! — хрипів Данило.

Ярина була мов нежива, хвилі заливали їй обличчя,

тільки руки, наче в судомі, міцно обвивали Данилову шию. Нарешті він добрався до піщаної коси, підхопив Яринку на руки і важко побрів до берега. А дійшовши — не випустив її, а так і тримав, не знаючи, що робити зі своєю дорогою ношею.

Погляд Данила зупинився на рибальському курені, що стояв віддалік, наїжачившись очеретяними снопами, розкуйовдженими вітром. Грузнучи в піску, добрів до куреня, відхилив плетену мату і обережно поклав Ярину на широкий дощаний піл. Її лихоманило.

— Холодно тобі? — спитав Данило.

— Трохи, — ледь ворухнула пересохлими губами.

Данило никав по куреню, шукаючи, чим би вкрити дівчину. Нарешті надибав старе рядно, що висіло на почорнілому стовпі, накинув на Ярину і лише тепер помітив, що посередині куреня була невеличка ямка, викладена камінням, біля неї лежали дрібно порубані дрова й сірники. Він розпалив вогонь, і дим, похитавшись з боку в бік, потягнувся до віконечка, прорізаного в очеретяній стіні.

— Скинь плаття, хай просохне, бо замерзнеш, — скапав Данило й відвернувся.

Яринка послухала поради, й через ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→