Купа

Перец Маркіш

Купа

Вам, вбитим на Україні, що переповнили її землю перетрамбованими, непохованими «купами», понищеними Городищами містечок вздовж Дніпра, — моя заупокійна молитва.

Перец Маркіш

До 120-річчя з дня народження великого єврейського поета Переца Маркіша

*

Ні! Із залиплої не злиже бороди

І небо дьоготь, що вивергується з рота,

Брунатний розчин крові і блювоти —

Земля вгинається від чорної води…

Повітря б! Геть! Куди? Я покидьок, смердюк!

Шукаєш ти батьків, товаришів своїх?

Це я отут гребусь! Це я! Це тхне від мене і від них!

Геть! Геть від дротом скручених,

заллятих кров’ю рук!

Нас в купу скидано, немов брудну білизну!

Рви, вітре! Повіншуй! І на вінках наймення

віднови…

Навпроти церква возсіда, як тхір, над купою

потрощених людей…

О небеса трефні! Щасти вам! Сало вже от-от

на сорочки суботні бризне…

Хай вам здоровиться між падла день у день,

І каяттю не буде місця…

*

Володіннями смерті іду,

День медами криваво довершений.

Смерть утуплює пику бліду,

З мене гóлуба має найпершого —

Голубочку, спускайся з гори!..

І гойдається присуд мій —

Закривавлений місяць,

Послід сяєвом висвітив,

З пилом нутрощів місиво —

До світання всі сни прибери…

З мого серця йде місто зурочене,

Ріг плечем підпира…

— Гей, сюди, козенятко, це гра:

Дві пігулки гіркі, позолочені,

Ще один обрізання обряд…

О, батьки, о, засліплі батьки!

Чом в розпусті я жив безпросвітній?

Чом сп’янілим тинявся по світі?..

Як же лячно у цім лихолітті

Крокувать по всесвітній біді!..

Гей, світ зá очі, світе, розвітрись

Понад Нілом і тут, по Дніпру,

Ти, кому попроштрикано очі,

Купи покидьків у лихоманці,

Сіроманці, цвинтáрні вигнанці…

Ти, Самсоне, засліплений велет!

Відросте в тебе знову волосся…

Знову вхопиш ти лук свій і жорном

Ненависну цю далеч струснеш —

Всенький світ хай обрушиться теж!..

*

На осонні містечко припада до землі,

Як в болоті возів перекинутих валка.

О, хоч хтось би увагу йому приділив,

Хоч би словом до нього озвався…

Яструб то — а чи вітру на сході то зойк,

І засліплі дахи, мов жебрацькі долоні…

О, з потятого спектра потятих зірок

Всемогутньому —

Руки червоні…

Я б в молитві з’єднався з Тобою, Господь,

Замість клясти Твою сивину,

Богохульством бруднити і серце, і рот:

Руки, що відмолились, Тобі простягну,

І вдесяте клену:

От Тобі, от!..

Як собака, хлебчи, припадай, скаженій

З ран роздертої шкіри — кривавицю, гній, —

Це від мене — пожертва Тобі!..

Я в базарній юрбі прислужуся Тобі,

В чорній купі, що кров’ю стікає…

Ти із даху свого в груди цілиш мої,

Крук, старезний ватаг тої зграї…

Моє серце, те серце, що молилося ревно,

В спільній купі непотребу — рийся у смітнику!..

Дзьобай, длубай це м’ясо! Возами смердючими

пре воно —

Перетравиш пожертву таку?..

*

Геть ціпок мандрівничий для рішучого кроку,

Накажи своїй правій нозі,

На крові присягнися,

Як шиї сокири — кашкет,

Охолонь…

О Всепомічний!

Он спинилася чорна бідарка із людом поснулим,

То кривавий наш вирок зловісний…

Зворухнулося щось там іще…

О нестулені ріки, ви, очі мої!

Їх вихлюпую криком — це пожертва Тобі!

Я — у чорній бідарці, у поснулій сім’ї,

У кривавому присуді долі…

Забирай мене вже, забирай мене вже, забирай…

Клич, хрести, зарахуй і мене —

Поголовно рабів,

Поголів’я рабів

Відштовхни, як завжди це робив,

Я — за них відступне,

Я — пожертва…

*

Гей, ходаче засліплений, гей,

вавилонський арфісте,

У престолу Всевишнього на козенятко обміняний,

В мертве місто ходи, розкриває там купа обійми!..

Гей, музи́ко, виплач відчай свій, гей,

вавилонський арфісте!

Гей, ходаче осліплий на стежині до Віфлеєма.

Хай цимбали в руках різника з Вавилона,

хай лемент,

Вип’є хай все посутнє скрипки мова казкова,

Заклинаючи

Сповіддю

Серце бузкове!

Вавилон розцяцькований, він, лихвар,

прагне сплати,

Тата замість ягняти,

Молока із грудей, що розтято,

Де маля, заніміле у камінь,

В місті, вславленім кістяками!..

Гей, ходаче осліплий, вавилонський музи́ко,

Для престолу Всевишнього ти — пісне козенятко,

Кров’ю землю ненатлу втамуй,

В купі гною зіщулься зерня́тком, —

Нагодуєш саму

Матір Божу,

Застиглу з квітучим малим боженятком…

Гей, арфіст вавилонський,

Те й благають цимбали,

Де й скрипковому серцю,

Віфлеємському птаху, не зносить голови,

Продірявлену вись од ганьби

Оголивши, одмити в кровí —

Таїну благодаті і любові яви́!..

*

Поволі! Вітре, стережись у мандрах ґудзуватим полем!

Як йти по купі черепів, по снігу, змішаному з кров’ю?

Оце бенкет тисячоліть, ця шкіра мамонта обсмолена

Доплюне кров’ю — й ти свої крилá важенні, вітре,

згорнеш!..

Чигають нáвколо криниць з підзем’я животи порубані,

І випинають кістяки, як рогів і копит луна.

В криницях двох тисячоліть блукання завірюх розгублене,

І досі їх тужливий схлип не досягає дна…

Поволі! Купа в небо пре, роти дрилями хмари смокчуть,

І гній з роздряпаних кісток світ порохом переміря,

Червона юшка божевіль плачем перекипа в моря…

На шибениці батька ти не дуже, вітре, перекочуй,

Він смертю в купи відкупивсь, де мама просто спить моя.

Поволі! Вітре, стишуй крок, за кроком крок повз мої очі!..

*

Поспішає повз купу древня, згорблена ґава,

Розпашіла, патлата, із дзьобом трухлявим…

— Ти куди це летиш в надвечір’ї осінньому?

— Щоб була не сама, хай злетяться сини мої…

Щоб не скиглили, з голоду пухнучи в гніздах.

— Ну, лети, хай щастить, поки ще не запізно…

І злетілась до купи гайвороняча зграя,

Недосвідчених ґава стара намовляє:

— Ми городи і броди всі позаду лишили,

Гайворонячі крила ми вітром підшили…

Звеселяє поява гайвороняча купу!

Діти, гості, дорослі — радо шкіряться трупи.

Жити хочеться зграї, і в ній — кожній ґаві,

Чорнокрило варнякають, як цигани гаркаві…

Вже на падаль хапливо накидатися можна…

Їжте! Бог допоможе плодитись і множитись…

*

О, яструбе, розпороши цю купу сміття, цю суміш

снігу і лахміття,

Промерзле звалище нестям, німого голосіння шмаття

Сповідувати — мій зарок, бо я заручник,

З тобою вкупі присуд мій цим ідолам служи́ть…

Христос! Аллах! До біса — хто там ще?.. Ходіть,

паломники, до мене,

Тут ваш, блукальці, мертвий син лежить!..

З усіх світів, земель, з усіх небес,

Хай горні янголи тебе в цій купі коронують!..

Ходіть, заки́дайте пітьмою притьма нутрощі смердючі,

Тупцюйте, витопчіть ущент злопінявий засів,

Як здитинілий товк султан своє добро —

ви гаддя це плодюче…

О яструбе, і ти заквиль!

Вже кров’ю обважніли крила вітру,

Лиш я, сповідник ваш, несу безсонну варту…

*

О, плачте і квильте, нічні поїзди,

У плямах кривавих, гейби в копійкáх сургучевих…

Крізь гавкіт і ґвалт рівчаками червоними,

Крізь слів і буслів огорожі,

Хай вам привид біди

Не розбýдить сторожі…

Із задимлених чорних ровів

Вам націлені в груди

Змії напханих туго лузгою із гречки кишок…

— Заспокойся, менше з тим,

Споруджу високий тин,

Спи, стулюй мертві вічка,

На скрипці колискова-нічка, —

Не треба свічки…

Анічичирк… До кого хоч озвися,

Ніхто, ніхто не піде звідси…

Вагон, іще вагон — мов Іродові таці,

Стрічаються і шлють гудки вітань…

Чи тішить світ кривава ця ілюмінація? —

Та я, немов задимлений ліхтар,

Немовби дзвін,

Йду сам-один

Збуди́ть з кровопролиття,

Розбурхати, звеліти:

«Гей, купо, годі кліпать,

Хапайте смолоскипи!»

*

Базарний, ярмарковий хрип —

Окріп.

Крик, вариво дряпучих крил,

Цеберок ґвалт.

Всіх підхопило збудження вечірнє,

Скажений фрейлахс закаблукам заяскрив.

Вже вт ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→