Збірник віршів В ОБОРОНУ ХЛІБА
Текст аннотации
25%

Читать онлайн "Збірник віршів В ОБОРОНУ ХЛІБА"

Автор Борис Олійник

Олійник Борис

В ОБОРОНУ ХЛІБА

Юначе мій, чиєїсь мами сину,

Зодягнений на джинсовий мотив,—

Я вже завмер, коли ти... півхлібини

«В дев'ятку» натреновано вгатив!

Солоним потом заливає спину...

Футбол, як бачиш,— не солодка гра!

Перепочинь. Та поговорим, сину.

Бо є про що. І — вже давно пора.

Я просто, не домішуючи меду,

Скажу:

коли ти замахнувсь ривком

Ударить хліб,

твоя весела кеда

Мені під серце влучила носком.

Ти вдарив так,

що потемніло в оці,

І по державні крайні рубежі

У всіх, що пухли в сорок шостім році,

Від жаху похолонуло в душі.

І у батьків, які на полі ратнім

Ділили хліб, мов долю у бою,

Відкрилися старі солдатські рани,

І заболіли в смерті на краю.

І в матерів, коли ти через луки

Котив хлібину, як футбольний м'яч,

Так застогнали, затужили руки,

Немов по них ти потоптавсь навскач.

Ми всі із хліба виростали, сину,

Із праці себто — чуда із чудес,—

Яка нас охрестила на Людину,

Піднявши з чотирьох до піднебесь.

Нас кликав хліб на добре, чесне діло

До братнього, трудящого коша.

Ми в нім шануємо не тільки тіло,

У нім народна світиться душа.

І я тобі сказати чесно мушу:

Ти можеш лущить м'яч, немов горох,

Але коли вже замахнувсь на душу,—

Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!

***

ВИБІР

Над штормом, над шабельним зблиском,

Над леготом теплим в житах

Гойдається вічна колиска

Маятником Життя.

Життю - ні кінця, ні начала.

І вічно по колу землі:

Комусь - лебеді від'ячали,

Комусь - ще сурмлять журавлі.

Один передбачливо очі

Прикрив ще за крок від межі,

Ввійшовши клітиною ночі

Тихенько: чи жив, чи й не жив?

А інший - на кроки не міряв:

Летів, і гримів, і... згорів,

І люди відкрили в сузір'ях

Зіницю нової зорі.

Коли б загадали: - Хочеш,

Одне лише слово твоє -

І вища - лаврова! - почесть

Чоло твоє обів'є, -

Я б вибрав найвищу почесть:

У чистім і чеснім бою

На чорному мармурі ночі

Зорю записати свою!

***

ДИВОВИЖА

Про світ увесь казати не берусь,

а все ж траплялась і мені нагода

у світі многоликім побувати,

що гув, як вулик, у стонадцять мов,

дивуючи одмінністю ландшафтів,

повір'їв, рас, і рис, і кольорів.

Та з-поміж див, дивин і дивовиж —

одне —

ніяк збагнути не в спромозі.

І щоб сказати: надто вже замудре,

так ні ж — простішого дарма й шукати!

...Є тип людей, чи, пак, стереотип,

що зустрічається у кожнім краї

клішований:

в Канаді чи у Штатах,

в Японії, на Фіджі чи в Парижі

(немовби їх з держави у державу

везуть поперед тебе: тільки вчора,

здається, у Нью-Йорку розвітались,

а він уже у Бельгії стрічає,

хоч в іншім строї, а з лиця — той самий).

З ним вельми легко увійти в контакт:

говорить мовами усього світу,

достоту жодної не знаючи.

Одначе

для діла — саме стільки, скільки треба.

(Для серця ж...

А до чого тут воно,

коли про діло йдеться?)

Як правило, натурою широкий,

без комплексу місцевих сентиментів,

він незлобливо, зверхньо посміється

над вашим і тутешнім пережитком,

чи, “хай по-твоєму,— патріотизмом”.

Обніме широко,

через моє плече

на власну позираючи лівицю

з годинником японським: чи не довго?

І тільки вже біля самого трапу,

одвівши очі, кине мимохідь:

“Ну, як воно ведеться там у нас...

У вас, пробачте, як тепер живеться?”

І, схаменувшись, похапцем наклеїть

зневажний сміх модерного хлопчини,

що вчасно збувсь наїву хутірського;

“Усе ще там... про корінь гудемо?”

І, жестом міжнародним поплескавши

по рукаві, пластмасове докине:

“Ну що ж, давай... Лети в своє гніздо.

Салют усім!” — і кроком діловитим

господаря, вважай, усього світу

сягнисто рушить у людський загал.

І тільки на якомусь перехресті,

упевнившись, що я його не бачу,

він раптом опаде, немов листок,

прибитий вітром із чужого саду.

Прижухло-сіре, в кожнім регіоні

однакове, притерте до ландшафтів,

розтане між відсталих автохтонів,

що поспішають до свого гнізда.

Від них несе міцним робітнім потом,

чужим вином, наїдками чужими,

які для кожного із них — свої.

І, доторкнувшись їх живої плоті,

воно зів'яне, як стара газета,

прочитана і кинута в смітник.

...Стоїш, розгублений: чи був насправді?

Та був же, але наче... й не було.

І тільки у бензиновому смозі

лишився присмак диму сигарети

та в присмерку — якісь чи то дві крапки,

чи очі.

І невловна тоскнота

чогось реального: “Ну, як воно тепер

у нас... у вас, пробачте?”

...Літак припав до рідного бетону.

Зітхнуло серце: слава богу, вдома!

Виходжу легко із аеропорту,

а він... уже біжить назустріч радо

і, міжнародним жестом поплескавши

по рукаві,

одною з мов планети

(здається, українською сьогодні)

гука бадьоро:

“Ну, здоров... Салют! То як воно

тепер у нас там... пробач, у них

живеться?”

І вже хазяйновито закида

твою валізу на моторну тачку,

і щось крізь награно бадьору маску

прислужливо-лякливе прозира,

і в двох кутках, де мають бути очі,

жовтіє туга двох листків промерзлих,

прибитих вітром із чужого саду,

яким немає вороття назад.

Бо де той сад — забулося давно.

...Страшніше смерті, як нема де вмерти.

Коли для всіх однаково ти свій,

чужим для всіх лишаючись одначе.

***

ДО ПРОБЛЕМИ ДОБРА І ЗЛА

Де тільки я не бродив оці тисячу літ!

Скільки забулось? Забудеться скільки?

Не знаю.

Кров закипала на кризі по краплі, як глід.

Тяжко спадала на поле вороняча зграя.

Хтось мене вів через холод заплющених сіл.

Згарища станцій... Безокі віконні провали...

Лики і лиця... Поземка ядуча, мов сіль,—

Все те за вигоном пам'яті пилом припало.

Хтось мене кинув (чи зрадив?) опівніч сліпу...

Хто ж це? Забулось...

Але вкарбувалось навіки.

Жах одинокості, туга посмертна в степу,

Косо —

прицільна,

на жертву —

атака шуліки...

Все те розмилось буденним, як січка, дощем,

Та запеклося тавром на пергаменті долі:

Блискавка пострілу за полохливим кущем.

Отвір жорстокий у ніжному тілі тополі.

Дати безликі пішли в снігову крутію,

Крики погроз відповзли за хитке видноколля,—

Тільки єдина,

що кулю спинила мою,—

Світить мені рятівною свічею тополя.

Давши ім'я їй (нема без імення добра!),

Тайну його стережу, як вона —

мою кулю.

Небом укрив, приголубив сагою Дніпра,

В крону її поселивши, ак пам'ять, зозулю.

Далі іду. Проминаю байдужі стовпи.

Лиця байдужі, неначе стовпи,

проминаю,

Прізвища станцій якихось…

уже й не згадаю,

Потяг промерзлий відгув у забуті степи.

Бив мене вітер жорсткий і жорстокий,

як жерсть.

Де ж це було? На якому роз'їзді?..

Забуто.

Та не забуто: у небо вростаючи круто,

В благословенні тополею зведений перст...

Дав їй імення (нема без імення добра!).

Світить у пам'яті знаком живого карбунку.

Прагну до неї, немов до межі відрахунку,

Щоб не згубити дороги до вісі Дніпра.

Хай би куди не хилила мене течія,—

Сущим у плоті чи вітром нечутним у полі,—

Все ж повертатимусь, яко на круги своя,

До таємниці,

запеченій в серці тополі.

Манить мене і — манитиме! — куля мала,

Доки у ній ще ховається слизько і хитро

Ім'я стрільця,

зароковане в тайні калібру...

Адже нема, товариство, без імені зла!

***

КРИЛО

І

Потяглися журавлі

вдалеч плавко.

Доганяв їх листопад за селом.

А один, як сирота,

гірко плакав

З перебитим у лікті крилом.

А ішов собі хлоп'як через луки.

Запримітив сірому здаля.

Він узяв, як дитину,

на руки

І додому приніс журавля.

Поселив за комодом в куточку.

(Звідти смішно стирчав йому ніс).

Мати вишила журавку сорочку.

Батько кеди з крамниці приніс.

Стало швидко крило заживати.

І, коли відгуляла зима,

Якось вийшов цибато із хати,

Стрепенувся, злетів

і — нема...

Похилився хлоп'як біля ганку.

Від зажури ще більше змалів...

Коли це вересневого ранку

Повен двір прибуло журавлів!

Вийшов з гурту у кедах цибато

І сказав хлоп'яку:

— Не журись!

Щовесни прилітатиму, брате,

Бо крилом я до тебе приріс.

II

Отак вони й росли, як близнюки.

Навчив журавлик хлопчика літати.

Коли село хилилося до сну,

Вони удвох виходили на луки,

І журавель розповідав малому

Про Африку, про Ніл і піраміди,

Що вельми схожі на стоги тутешні,

Про модно розфарбованих папуг,

Які по-людськи вміють говорити.

І ще про різні дива та дива,

Що і перо журавки не опише!

А потім над селом вони злітал ...

Текст аннотации
25%
Текст аннотации
25%