Кохання гетьмана Мазепи

Сергій Павленко

Кохання гетьмана Мазепи

Вступ

Які б важливі діяння не здійснив той чи інший державний діяч, його авторитет значною мірою залежить від власних моральних засад. А саме цей бік життя гетьмана найуразливіший. Існуючі документальні свідчення щодо найпотаємнішого, найінтимнішого Івана Мазепи про-петрівська історіографія потрактувала як викривальний матеріал і використала для знеславлення керманича України. Саме завдяки цьому, незважаючи на його політичну реабілітацію, у свідомості загалу інерційно зберігається негативне сприйняття неординарної історичної постаті, трактування Мазепи як «гетьмана-ловеласа».

Наша невеличка студія покликана проаналізувати існуючий документальний матеріал та розібратися, де ж правда, а де наклепи і чим викликані останні.

Фантазії і правда

У ХVІІІ-ХІХ століттях з легкої руки Вольтера в Європі набула поширення, як найбільш вірогідна, скандально-романтична легенда, пов’язана з подробицями особистого життя гетьмана. «Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася, — писав автор «Історії про Карла ХІІ» у 1731 р. — Розгніваний чоловік прив’язав голого Мазепу до дикого коня і пустив того на волю. Кінь, котрий був припроваджений з України, повернувся додому разом з Мазепою, напівмертвим від утоми й голоду». Ця фабула стала основою або поштовхом для написання літературних творів Д. Байроном («Мазепа», 1818), В. Гюго («Мазепа», 1829), Ю. Словацьким («Мазепа», 1839), Б. Брехтом («Балада про Мазепу», 1955) та ін.

Літературна легенда про Мазепу, прив’язаного до коня, захопила художників багатьох країн.

Однією з перших відомих картин на цю тему стала робота французького живописця та графіка Теодора Жеріко (1791–1824). У художника-романтика цей задум виник, очевидно, після відвідання Великобританії у 18201822 рр., де він зміг ознайомитися з поемою Байрона «Мазепа» (1818 р.). Хоча, можливо, шляхи англійського поета та французького художника перетнулися ще в Італії, де вони одночасно перебували у 1817 р. Як би там не було, за рік до своєї смерті, у 1823 р., Т. Жеріко, натхнений цікавим сюжетом, написав полотно «Мазепа. Переправа вплав через Дніпро». Він зображує свого героя при місячному сяйві у момент подолання водної перешкоди. Кінь енергійно виносить прив’язаного юнака до нового берега, немов дарує йому, омитому в прохолодній воді, шанс полишити всі кривди позаду, почати життя з чистого аркуша. Цей самий сюжет Т. Жеріко розробляє разом з Еженом Ламі в літографії, що з’явилася 1823 р.

Цього разу прив’язаний Мазепа повернутий обличчям до глядача. Він знесилений, без свідомості. Але кінь з усієї сили скаче у бік нового життя.

Цікаво, що автори «Мазеп» Д. Байрон та Т. Жеріко помирають у 1824 р. У цьому ж році з’являється картина відомого французького художника Ежена Делакруа (17981863) «Мазепа. Переправа через Дніпро». Він був другом Т. Жеріко і, можливо, через це вирішив по-своєму по-трактувати знайомий їм обом романтичний сюжет. Друзі вчилися на творах Рубенса. Тож їхнє зображення тіла юного Мазепи перегукується з технікою малювання оголеного Прометея Рубенса. Перу Е. Делакруа належить ще й акварельний малюнок, на ньому зображений знесилений Мазепа, якого несе по полю наляканий кінь.

Зі згаданими вище роботами, ймовірно, був знайомий теж відомий французький художник-баталіст Еміль Жан Орас Верне (1789–1863), який часто звертався до історичної тематики. У 1825 р. він закінчує працю над картиною «Мазепа і табун диких коней». Його наступна робота «Мазепа, переслідуваний вовками» (1826–1827) зображує оголеного та прив’язаного до коня легендарного героя під час утечі від вовків. Художник ніби деталізує головний романтичний сюжет новими подробицями, які додають зображуваному експресії. Крім цього, Мазепі він присвятив ще три роботи (на одній з них кінь виносить його з річки).

Славу художнику Луї Буланже (1806–1867) принесла виставлена у Паризькому Салоні у 1827 р. його картина «Кара Мазепи» за твором Байрона. Хоча твір наслідував роботи Т. Жеріко та Е. Делакруа, все ж він викликав справжню хвилю захоплення. Саме цей витвір надихнув Віктора Гюго написати свою поему «Мазепа».

Л. Буланже належать також ескіз до цієї теми та ще один малюнок, де Мазепа, скинутий з коня, лежить знесилений.

У Полтавському художньому музеї зберігається полотно «Мазепа», приписуване художнику-поляку1 Олександру Орловському (1777–1832), який з 1802 р. працював у Петербурзі. Він товаришував з Олександром Пушкіним, тож, мабуть, від нього почерпнув відомості про І. Мазепу. Але швидше за все це копія картини О. Верне.

Оригінально вирішує тему покарання Мазепи художник голландського походження Джон Фредерік Херрінг (1795–1865), що у 1840-1841рр. на замовлення пише кілька картин у Парижі. Його улюблена тема — коні. Тож і знесилений Мазепа показаний в оточенні диких коней.

Німецький живописець Густав Карл Людвіг Ріхтер (1823–1884) дещо оригінально підійшов до зображення популярного сюжету. Він показав Мазепу не в ганьбі, не під час моторошного переплиття Дніпра, а у зізнанні в коханні Терезі (так назвав героїню Байрон). Цю картину написано у 1850 р.

І у наступні десятиліття романтичний сюжет покарання викритого коханця став темою для полотен, літографій Юліуша Коссака, Максиміліана Гєримського, Прюдана Луї Лерея, Вацлава Павлішака, Йоганна Шюнберга та багатьох інших художників.

Така популярність образу Мазепи у мистецтві, літературі викликана не стільки інтригуючими обставинами його молодості, як парадоксом долі гетьмана: після нищівного падіння він усупереч усьому стає керманичем країни.

Романтиків приваблював сюжет зневаження, осуду, розправи над героєм, який, попри це, не занепав духом, а навіть спромігся здолати негативний імідж, здобути авторитет у суспільстві і навіть отримати булаву.

«Падеш… ось край… ще раз зібрав ти свої сили, Встаєш, ти — володар!», — такими словами закінчив свою поему «Мазепа» Віктор Гюго.

Д. Байрон взагалі співчутливо описує гетьмана, виправдовує його вчинки, душевні поривання. Поет вірить у щирість кохання юного Мазепи і Терези. Їхня любов у поетичному викладі подається як світле почуття, яке стоїть вище тогочасної лицемірної моралі, продажних шлюбів.

Чи ж справді реальний І. Мазепа у молодості зазнав нещасливого кохання, був жорстоко покараний за нього?

Спробуємо у цьому розібратися. Ще у молодому віці І. Мазепа, будучи пажем Яна Казимира, нажив у придворному середовищі недоброзичливців. Оскільки у 1660-і роки в Польщі магнатські партії вели боротьбу за владу, то стає зрозумілим, чому польський король дбав про врівноваження цих сил у Варшаві і на місцях відданими українськими висуванцями-емігрантами з Правобережжя, надаючи їм маєтності і не ключові, але відповідальні посади. Представникам козацьких кіл, задобреним королем, не було ніякого сенсу брати участь у двірцевих державних інтригах.

І. Виговський, П. Тетеря свої надії, плани пов’язували насамперед з Україною. Син Степана Мазепи, як і вони, не покладав ніяких надій на зміщення короля, бо з його відставкою міг втратити все-привілеї на маєтності, високу посаду, подальшу перспективу. Ян Казимир давав йому і його батьку передусім надійні гарантії майнової, життєвої стабільності. Саме ці обставини прояснюють позицію юного Мазепи, коли він запідозрив у 1661 році придворного Яна Пасека у зв’язках з конфедератами2, що виступили проти короля. Паж Яна Казимира приїхав у Гродно і розповів про почуте королю. Я. Пасека арештували, але на суді він викрутився. Свідченням Мазепи не надано значення, бо тоді на якийсь час минула загроза збройного виступу опозиції, з нею відбулися мирні переговори, в результаті яких досягнуто компромісних рішень. А відтак репресії до конфедератів могли лише підкинути хмизу в багаття.

Зрозуміло, Я. Пасек затаїв злість на вірнопідданого пажа. Про це він детально оповідає у своїх спогадах: «Мазепа уже попросив у короля вибачення за той поганий жарт, який він зіграв зі мною у Гродно, і повернувся до двору. Ми щоденно ходили один попри одного, і давня образа не могла мені ані зашкодити, ані додати до тієї моєї доброї слави, якій заздрили конфедерати, а інші, навпаки, бажали мені. Проте образа на нього міцно засіла в мені і пробуджувалася найчастіше тоді, коли я бував напідпитку, бо саме у такому стані звичайно зринають у пам’яті усі заподіяні людині кривди.

Якось я проходив кімнатою, по сусідству з якою знаходився король, і зустрів його, але там були присутні й деякі придворні. Я виступив наперед уже трохи підпилий і сказав до того Мазепи: «Чолом, пане осауле!» А він був дуже самовпевненим типом і тут же відповів: «Чолом, пане капрале!» Не встиг я опам’ятатися, як вліпив йому кулаком по фізіономії і відступив кілька кроків. Він схопився рукою за меч, я також. До нас кинулися з криком: «Спиніться! Спиніться! За дверима ж король!». Проте ніхто не став на боці Мазепи, усі скоса поглядали на нього, бо був він падлюкою та з ніг до голови козаком, хоч і став недавно шляхтичем. До того ж усі знали про ту зненависть, яку я відчував до нього, і поважали мене за те, що я здружився з усіма, ні перед ким не запобігаючи.

Зчинився великий ґвалт. Один з придворних увійшов до сусідньої кімнати й сказав: «Ваша Величносте! Пан Пасек дав ляпаса Мазепі!». Та король одразу ж обірвав його: «Говоритимеш тоді, коли тебе спитають!». Почувши про цей інцидент, єпископ злякався, що мене покарають. Тому він підійшов до мене й сказав: «Я не знаю вашої милості, але заради усього святого відступіться, бо це великий злочин — дати ляпаса у королівських покоях комусь з королівських придворних». А я ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→