Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

Сергій Павленко

Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

Чернігів

1996

Видання журналу

«Сіверянський літопис»

Вступ

Чернігово–Сіверська земля, ослаблена князівськими усобицями, переворотами, у першій половині XIII сторіччя не могла стати надійним монолітом–оплотом у захисті Київської Русі від орд організаційно згуртованого монгольського іга. Нищівний погром, тактика вогню і меча, застосована загарбниками у Чернігові, Києві та інших містах, відкидала у той момент будь–яку думку переможених про реальність згуртування місцевих сил для організації супротиву, збройного протесту поневолювачам. Відчайдушні спроби міських жителів Придесення, Придніпров’я дати рішучу відсіч противникові були жорстоко придушені. Сили ворога, що прийшов зі Сходу, в стократ переважали місцеві збройні формування.

Руїна 40–х років XIII століття настільки була шокуючою, що давала мало надії на скоре визволення від рабства. Песимізму, відчаю, приреченості, що охопили величезні простори оскверненої і сплюндрованої Русі, важко було знайти альтернативу.

«Се уже к 40 лет приближаеть(ся) томление и мука, и дане тяжькые на ны не пристануть, — писав у 1270–х роках талановитий проповідник, ігумен Києво–Печерського монастиря Серапіон, — (…) и в сласть хлеба своего изъести не можем, и вьздыхание наше и печаль сушать кости наши».[2]

Князівські керманичі краю залишались перед дилемою: або смерть за непокору, або збережена влада ціною принизливого плазування перед переможцями, або втеча подалі від лиха і обрання життя емігрантів.

Спокуса зберегти свої попередні князівські привілеї, владні функції все ж переважувала. Так, відомий переможець шведів (1240 р.) князь Олександр Невський приборкував мечем вільнолюбний Новгород, який не хотів платити данину монголо–татарам.[3] Його дружинники після захоплення міста новгородцю Олександру та іншим лідерам супротиву відрізали носи, а декому «очи выимаше».[4] У нагороду за слухняність та покірність ординці подарували О. Невському Чернігів, яким він правив через намісника у 1263—1272 роки.[5]

Подія, яка сталася у 1246 році в Золотій Орді, у цьому зв’язку була дещо нетиповою і нечуваною: чернігівський князь Михайло Всеволодович, викликаний у ставку до Батия, відмовився перед зустріччю з ним віддати шану божествам непереможного завойовника,[6] виконати нехристиянський обряд.[7] Цей вчинок без перебільшення слід розцінювати як мужній виклик смерті, поневолювачам, політичний протест загарбнику.

Мученицька загибель чернігівського князя стала для православ’я тієї доби рятівним символом нескореності віри, цементуючої духовної єдності русичів. Монгольське нашестя трактувалося як гірка розплата за усобиці, князівські підступи і чвари, за пролиття невинної крові. Дочка Михайла Всеволодовича Марія у своєму Ростовському літописі «нахожениє иноплеменник1 на землю русьскую» пояснює «гнівом Божиимь за умножениє гріхов наших».[8]

Незламна ж вірність Богу, повернення до суворого слідування християнським істинам — ось порятунок, шлях до свободи. Тільки при цій безкомпромісній умові можна здолати агресора.2 Народження такої ідеології пояснює, чому приклад мученицької смерті Михайла Всеволодовича за віру у поневолених ординцями землях здобув більший резонанс, ніж подвиги сміливців, які наважувалися піднімати мечі на монголів. Беззбройний чернігівський князь дав зрозуміти Батиєві: є грішні поневолені народи, є тяжка реальність монгольської окупації, але і є над всіма Бог, духовний оберіг — віра, сили, які не здолати нікому.

750–річна часова віддаленість від цієї неординарної події дозволяє по–різному трактувати життя і наміри Михайла Всеволодовича, ставити під сумнів його вірність релігійним постулатам. Наше дослідження, опираючись на існуючу джерельну базу, видану літературу, не претендує на повну реконструкцію картини діянь святого. Це при будь–чиєму найсерйознішому бажанні зробити неможливо. Бо ж численні житія, сказання, літописні згадки про нього грішать як суб’єктивістськими оцінками, художнім вимислом літописців, так й існуючими церковними канонами написання подібних документальних творів.

І все ж версія розуміння Михайла Всеволодовича як символу народженої у XIII столітті ідеології спасіння поневоленого краю має право на свої докази, аргументи. Спробуємо їх викласти у наступних розділах.

Розділ I

З РОДУ ОЛЬГОВИЧІВ

У 1179 році, як повідомляє літопис, «привів Святослав (Всеволодович) за Всеволода, за середнього сина, жону з Ляхів, (Марію) Казимірівну, у Філіппів піст».3[1]

Шлюб між чернігівським князем Всеволодом Святославовичем Чермним (Рудим) і донькою великого князя польського Казиміра II Справедливого Марії — Анастасії продовжив рід Ольговичів.

За В. Татіщевим син Михайло у них народився у 1179 році,[2] бо цього ж року княгиня занедужала і постриглася у черниці. М. Карамзін, пишучи в «Історії держави Російської» про сина Святослава Всеволода Чермного, одруженого «на доньці Казимировій Марії (скоро померлій інокинею в Київському, нею заснованому монастирі Св. Кирила)», у примітках слушно сумнівається в літописних повідомленнях: «І так ця княгиня в один рік і вийшла заміж, і прийняла Схиму, і збудувала кам’яну церкву?».[3] Відповідь на цей парадокс дає розвідка відомого українського історика М. Максимовича про заснування київської церкви св. Кирила. Він спростовує численні плутані літописні повідомлення про раптову смерть матері Михайла Всеволодовича. Насправді у 1179 році померла засновниця Кирилівської церкви і монастиря княгиня Марія Мстиславівна, дружина Всеволода Ольговича, дочка Мстислава великого, внука Володимира Мономаха.[4]

Дослідник Г. Власьєв зробив припущення, що Михайло Всеволодович народився наприкінці XII століття, близько 1196 року.[5] На нашу думку, ця подія відбулась значно раніше — орієнтовно у кінці 1180–х років.

Син Михайло був уже другою або й третьою дитиною у молодій сім’ї. Дату його народження визначаємо гіпотетично. Князі, як правило, тоді одружувалися в 15—17 літ, їхніми нареченими ставали 13—14–літні князівни.[6]

Михайло взяв шлюб з Оленою,4[7] дочкою[8] галицько–волинського князя Романа Мстиславовича. Сталася ця подія, за нашими висновками, десь у 1204—1205 році. Адже саме у 1204 році княжий стіл у Чернігові зайняв[9] його батько Всеволод Чермний, і тоді йому було вигідно заради князівської дипломатії породичатися з впливовим недавнім ворогом — Романом Мстиславовичем, з яким велись переговори про мир.[10] Невдовзі ситуація різко змінилась. Адже Роман Мстиславович 19 червня 1205 року загинув у бою з поляками.[11] Якщо припустити, що у той час княжичу Михайлу було 16—17 років, то він народився відповідно у 1188—1189 роках. На це вказує і друга важлива деталь — батько у 1206 році посадив його княжити у Переяславі. Згаданий впливовий князівський стіл Всеволод Чермний не міг би доручити княжичу віком 10—11 років, бо не мав у тій захопленій землі надійної підтримки.

На перший погляд, народження у 1212[12] році у сім’ї князя Михайла Феодулії, орієнтовно у 1213 році[13] Марії, потім синів Ростислава (1223)[14], Юрія (1227?)[15] та Мстислава, Симеона, Романа5 підтверджує припущення згаданого раніше дослідника Г. Власьєва про дати народження святого у середині 1190–х років. У зв’язку з цим слід врахувати і таку обставину: у житії про черницю Єфросинію Суздальську (тобто про дочку Михайла Всеволодовича Феодулію, яка пішла у монастир) йдеться про те, що довго у князя Михайла «супруга бе неплоды»,[16] і тому перша донька з’явилася на світ лише після поїздки подружжя на поклін до святинь Києво–Печерської лаври.

Таким чином найбільш вірогідною датою народження Михайла Всеволодовича слід вважати 1188—1189 роки.

Молодий княжич виховувався у родині, яка претендувала на провідну роль серед князів. Ці претензії не були безпідставними. Родовід Михайла Всеволодовича йшов у глиб аж до князювання Ігоря:

батько — Всеволод–Данило Чермний (+1212)

дід — Святослав–Михайло (+1194)

прадід — Всеволод–Кирило (+1146)

прапрадід — Олег–Михайло Гориславич (+1115)

прапрапрадід — Святослав–Миколай (1027—1076)

прапрапрапрадід — Ярослав Мудрий (977—1054)

прапрапрапрапрадід — Володимир Великий (4–1015)

прапрапрапрапрапрадід — Святослав (942—972)

прапрапрапрапрапрапрадід — Ігор (875—945).[17]

Після Ярослава Мудрого предки Михайла Всеволодовича були у загальному підсумку більше 30 років великими князями київськими. Найбільше з них княжив у Києві його дід — Святослав Всеволодович (15)16/ХІ.1154 — 8.ХІІ.1154, 6.ІХ.1173 — 18(19).ХІІ.1173, II—III.1174, VІІ.1176, VIII.1176 — осінь 1180, літо 1181 — (27).VII.1194).[18]

Був він, як повідомляє літопис, «мудрим», додержував заповідей Божих, і чистоту тілесну пильнував, і чернецтво та святенство любив, і вбогим помагав».

У 1204 році після смерті Олега Святославича[20] великим чернігівським князем став його рідний брат — Всеволод Чермний. Він як представник родової лінії Ольговичів повів енергійну боротьбу з сімейним кланом нащадків Мономаха за відновлення справедливого дисбалансу влади на руських теренах. Якраз на той час він знову порушився. Чому? Конфліктні ситуації, внутрішні війни княжої доби слід оцінювати передусім з точки зору установлених звичаєвих правил середньовічної Русі. За ними, зазначає М. Карамзін, «не син, але брат померлого Государя чи старший в роді повинен бути його наступником. Мономах, переконаний народом владарювати в столиці після кончини Святоп ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→