Маленький Бізон

Аркадій Фідлер

МАЛЕНЬКИЙ БІЗОН

Малюнки художника В. САВАДОВА

Перекладено з видання: Arkady Fiedler. Маlу Bizon. Panstwowe Wydawnictwo «Iskry». Warszawa. 1958 r.

СУТИЧКА З PAKCTOHOM

Я індієць з хороброго племені чорноногих. Моя батьківщина — одна з найпрекрасніших країн у світі. Це прерії біля підніжжя Скелястих гір — там, де їх перетинає кордон між Канадою та Сполученими Штатами. Прерії ті незвичайно хвилясті, наче вихор творіння спінив навколо море буйних трав. Численні ріки, спливаючи із снігових гірських схилів, повимивали глибокі долини, а в тих долинах у лісових хащах аж кишіло всякої звірини.

Хутрових звірів, особливо бобрів, було у нас раніше так багато, що сусідні племена — а саме крі, асінібойни, сіукси й ворони крадькома полювали у нас, і частенько доводилося з ними битися. Ще гірше було з білими мисливцями, які раз у раз вдиралися до нас — вже протягом століття — і мали чудові рушниці. Наше плем'я досі давало їм відсіч, але було безсиле проти іншої вбивчої зброї, яку принесли з собою білі люди: чорної віспи, що лютувала в преріях 1838 року і винищила три чверті нашого племені.

Ми вийшли з цієї поразки ослаблі, хоч і не втратили мужності й, може, стали навіть хоробріші та непоступливіші, ніж досі. Весь час завзято воюючи з сусідніми племенами, ми тримали в руках наші багаті мисливські угіддя; жадібність білих людей тепер менше давалася нам взнаки. Просто ми жили відлюдно, далеко від їхніх стежок. Зловісні шляхи білої людини ішли іншими просторами. Вони вели в краї, де в землі знаходили золото, а саме: до Каліфорнії, Колорадо, Вайомінгу, до Чорних гір. У нас золота не було.

Отож нам не доводилося так відчайдушно боротися з білими, як сіуксам і шаєнам, нашим південним сусідам. Це, звичайно, не вберегло нас від долі, яка спіткала всіх індійців: американці, а трохи згодом і канадці захопили прерії і Скелясті гори, бо їх було в сто разів більше, ніж нас. Через те ми змушені були піти на відведені нам землі, в так звані резервації. Приблизно з 1870 року в преріях наступила похмура ера панування білої людини, коли незліченні стада бізонів — наших годувальників — стали танути із страхітливою швидкістю під пострілами американських мисливців.

Я народився саме на межі цих двох великих періодів у преріях: періоду індійського й періоду білої людини. Дитинство моє було дуже щасливе. Ми ще вільно мандрували в преріях, бурхливі сутички з іншими племенами почали вщухати, а біла рука ще не була така тверда і не душила нашої волі. В індійських таборах лунали веселі співи, воїни танцювали навколо вогнищ, хоч ми й почували, що нас наздоганяє невблаганна доля.

Одне з перших дитячих переживань, яке залишилося в мене в пам'яті з тих років, було зв'язане якраз з білою людиною. Між моїм батьком і дядьком Гучним Громом вибухла голосна суперечка. Гострі слова наче пробудили мене до свідомого життя. Ми сиділи біля вогнища у великому наметі. Надворі завивала буря, вітер залітав у намет і дмухав на вогнище, аж дим ятрив мені очі. Я сидів, притулившись до батька, який щось голосно говорив над моєю головою. Навпроти нас сидів дядько Гучний Грім, розгніваний так само, як батько. Я ще і сьогодні пам'ятаю його виблискуючі очі. В наметі було багато людей.

Тоді я ще не розумів добре, чому люди сперечаються, і лише згодом збагнув причину. Дядько намагався прислужитися американцям і хотів віддати свою доньку за дружину одному з них, гендляреві Діку Ракстону. Цей Дік жив у нашому таборі й мав лиху славу. Він пиячив з молодими воїнами і видурював у них шкури за безцінь. Батько мій був проти цього шлюбу, але дядько вперто правив своє. За доньку він мав одержати від Ракстона багато краму. Дядько вірив у могутність американських грошей.

— Не вір їм, брате, — гукав батько, — не вір їм! Все зло, яке отруює сьогодні наші серця, походить від них! Пам'ятай про страхітну хворобу в давні роки. Вона вбила силу нашого племені…

— Од віспи гинули також ва-ші-чу, білі люди! — з викликом гукнув дядько.

— Білі гендлярі силоміць пхають нам горілку і наказують пити до безтями, а потім нахабно обдурюють нас. Твій Дік…

— Більш винні ті, що п'ють горілку, аніж ті, що продають її, — гримнув дядько. — Не пийте, вам і не продаватимуть. А Дік хоче заплатити добру ціну за мою Немісу.

— Жадність притупила твої гострі очі, брат мій! Ти вже забув велике нещастя нашого становища? Згадай! Ти і я лише досягали до тих років, коли стають воїнами. Невже тобі треба нагадувати про зрадницький напад білих людей? Ми, чорноногі, жили з ними в згоді, не було війни, не було розбрату. Солдати приїхали до нашого табору. Без причини, зненацька, вони почали вбивати наших беззбройних воїнів, старих людей, жінок. Загинув наш наймолодший брат, а йому ж було лише шість років. Загинув наш двоюрідний брат Самотній Вовк. Загинула його мати. Такого винищення не може забути той, хто має розум і серце.

— Чистісінька дурниця — згадувати отаку давнину! Це ж діялося кільканадцять Великих Сонць тому.

— Ти помиляєшся! Кільканадцять років не можуть стерти згадки.

Біля намету залунали хрипкі вигуки, і всі коло вогнища замовкли, впізнавши голос Діка Ракстона. Гендляр раптовим рухом відкинув полу намету і зайшов усередину, але спинився остовпілий, побачивши стільки людей. Він стояв, невпевнено похитуючись на широко розставлених ногах, і міцно стискав у руці пляшку, його п'яний погляд блукав навколо; брутальний сміх йшов з горлянки:

— Well[1], всі родичі моєї червоношкірої нареченої зібралися докупи.

Він підійшов до мого батька, який сидів ближче до входу, і ткнув йому пляшку, наказуючи:

— Пий, швагре!

Батько лагідно відсторонив його руку:

— Я не п'ю, дякую.

— Пий! — гримнув американець і хотів силоміць влити йому горілку в рота.

Але батько вибив у нього з рук пляшку, і вона, описавши в повітрі дугу, впала десь в темному кутку намету.

— Goddam you![2] — аж запінився від люті Ракстон і раптом вихопив з-за пояса револьвер. Та перше ніж він встиг націлитись у батька, до нього підскочили кілька воїнів і вирвали з рук зброю. Зчинилось сум'яття. Батькові друзі хотіли вбити Ракстона, але дядькові приятелі заслонили його собою.

Так само як багато американців у преріях, Ракстон мав бороду. Обличчя його було вкрите заростом аж по вуха. Він здавався мені втіленням огидної бридоти, якимось привидом. Під час бійки бородань гарчав від люті і був більше схожий на злого духу, чим на людину. Це й справді був наш злий дух.

Усі схопилися з місць, метушилися по намету, і тільки я один сидів біля вогнища, остовпілий від жаху. Я бачив дві групи, які кидали одна одній ворожі слова. Ця сутичка страшенно перелякала мене; я наче передчував трагедію, яка загрожувала нашому племені: поділ на два табори.

Дік Ракстон був не один, з ним в нашому таборі були ще американці, озброєні до зубів. Через кілька годин удосвіта ці люди вкрали Немісу, здається, за її згодою, і на бистрих конях втекли з табору. Не знаю, чи за ними гналися. За кілька тижнів дівчина повернулась до нас, пригнічена й повна сорому. Ракстон покинув її. У індійців ворон, наших запеклих ворогів, він знайшов іншу дівчину й одружився з нею.

РОЗБРАТ У ПЛЕМЕНІ

Після цієї події я знову жив безтурботно і не пам'ятаю, що діялося в наступні місяці. Цю пітьму наче розірвав одного дня сильний біль від удару. Летів у повітрі як це буває уві сні. Але я не спав, падав з коня, хоч і сидів у торбі, притороченій до кінського боку.

Вдарившись об землю, я з хвилину лежав нерухомо і бачив над собою — вперше в житті — черево коня. У нас тоді були розумні коні, жоден з них ніколи б не розтоптав беззахисну дитину.

Тут до мене підскочив мій старший брат Міцний Голос і дужими руками витяг з-під коня, лаючись:

— Що це? Захотілося йому літати в повітрі?! Сиди міцно на коні!.. Це баба якась, а не хлопець!..

Я не зрозумів образи, хоч і відчув її в гнівнім братовім голосі, але в пам'яті відбилися і глибоко ввійшли мені в серце його слова:

— Сиди міцно на коні!

Адже це перший і основний закон життя індійців: сидіти міцно на коні.

З того часу я пам'ятаю вже більше випадків, які діялися навколо мене. А кінь, хоч би й дуже норовистий, вже не міг так легко скинути мене із спини.

Тоді ми ще мандрували по преріях, як за давніх днів. Просторінь, безмежна просторінь була нашою стихією. Коли я тепер закриваю очі і подумки переношуся в минуле, то не бачу ні облич, ані разючих випадків, ані тварин — нічого я не пам'ятаю так добре, як барву неозорого небокраю — якусь синьо-блакитно-фіолетову.

Погляд наш завжди сягав у фіолетову далечінь. Звідти ми виглядали небезпеку, пригоди, дичину й друзів. Там крилася таємниця і не раз чаївся ворог. Ще не згасли давні незгоди з сусідніми племенами, і нам треба було дуже стерегтися. І звідти, з-за синьо-блакитного обрію, виростала найбільша для нас загадка, грізна й завжди тривожна. Це була біла людина. Про неї все частіше снувалися розмови біля вогнищ.

Ці розповіді особливо розпалювали уяву хлопців, трохи старших від мене; вони довідувались про існування «великої води», у багато разів більшої за наші прерії; про мільйони — це було магічне число, про яке ніхто не мав уявлення, а воно раз у раз викликало солодке тремтіння страху — про мільйони білих людей, які жили там, за «великою водою»; людей зовсім інших і напевне кращих, ніж ті, які до нас прибували. Ті білі люди не вби ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→