Простір неспокою

Василь Головачов

ПРОСТІР НЕСПОКОЮ

Науково-фантастична повість

Рецензент член СП СРСР І. М. Росоховатський

Дорогий друже! Ім’я автора твору, представленого на твій суд, читачеві вже відоме. Василь Головачов написав науково-фантастичні повісті “Непередбачені зустрічі” “Релікт”, “Відхилення до досконалості”. Новий його твір, порушуючи широке коло проблем розвитку техніки, екології, соціології, логічно продовжує ідеї попередніх повістей, прогнозує життя нашої планети в двадцять третьому столітті.

Герой повісті Гнат Ромашин — конструктор таймфагової (ТФ) апаратури. Таймфаг — “пожирач часу” — здатен миттєво перенести будь-яке матеріальне тіло в будь-яку точку всесвіту. Ромашину щастить у роботі, йому належить честь відкриття фундаментальної формули ТФ-зв’язку. Він талановитий спортсмен, волейболіст планетарного класу. Вродливий, молодий, прекрасно освічений… І… невдоволений собою. Його не влаштовує повсякденне, звичайне щастя. Пошук свого місця в житті приводить Гната в ряди працівників УАРС — Управління аварійно-рятувальної служби.

Великі повноваження дано рятувальникам, аж до карт-бланшу — необмеженого права на будь-які дії, спрямовані на охорону безпеки Землі. Чітко відпрацьована система захищає рідну планету і її емісарів у космосі від різних несподіванок, пов’язує в єдине ціле позаземні станції, супроводжує десанти. Та головне, мабуть, у тому, що земляни вже почувають себе громадянами всесвіту, і в сферу контролю УАРС потрапляють і питання ксенології — науки про чужі форми життя, і діяльність тераформістів, спеціалістів по перетворенню планет.

І раптом щось розлагодилось у системі. Послані по ТФ-зв’язку вантажі — обладнання для роботи тераформістів — пропали. В пункті призначення їх нема. Таке вважалось принципово неможливим.

На долю групи рятувальників випала важка робота по розслідуванню зникнення вантажів, з якою дивним чином зв’язані загадка “дзеркал” і ще цілий ряд таємничих подій. Рятувальники знаходять знак, який з’являється в місцях підвищеної небезпеки, “знак біди” — малесенький слід босої людської ноги, яка наступила на метелика. Незабаром прояснюється грізна символіка цього знаку: “Людино! Дивись, куди ступаєш! Не занапасти життя!”

Гнат Ромашин знайшов справу свого життя. Знайшов друзів, у яких впевнений до кінця. Це працівники високого рівня кваліфікації, добре треновані, веселі, славні люди — Станіслав Томах, Леон Хрустальов, Чеслав Пршибил, брати Богданови, Аларіка Консолата… Завжди готові до атаки, вони, проте, ніколи не нападають першими. А втім, коли йдеться про завоювання ще одного ступеня пізнання можуть захопитись, іноді й переборщити. І тоді незнане Око змушене притримувати людство “знаком біди”. Око не дає забути уроки історії: воно показує групі рятувальників всегалактичний “музей війн”, в одному із залів якого вічно точиться друга світова війна. І не випадково просто з цього музею Око перекидає групу на ще не виявлену командою рятувальників ракетну базу, збудовану в кінці двадцятого століття.

Хто воно — Око? Відповідь знає лише автор повісті та ще шеф рятувальників — мудрий Керрі Йос.

Не в усьому можна погодитися з автором, знайдеться привід і до дискусії. І передусім тому, що повість — модель якоюсь мірою експериментальна і сам автор нічого не стверджує категорично. Він шукає правильний шлях, помиляючись, сумніваючись, полемізуючи із своїми героями. Герої ж Василя Головачова, на відміну від героїв багатьох романів-утопій, випромінюють енергію пошуку й боротьби, азарт дослідження, вони працюють, мислять, сумніваються, страждають, вони — живуть у просторі неспокою.

Розділ 1

Гра

У м’якій фіолетовій напівтемряві обличчя її мовби світилося зсередини рожевим світлом і незвичайним видавався його овал у чорній хвилі важкого волосся, Дивним було лице, нерухомим, лише один вираз застиг на ньому — вираз безнадійності. Можливо, темінь очей приховувала і біль її, і сльози, але слова були різкими, рішучими и чужими. Нещадні слова, від яких холодом повіяло в повітрі… І Гнат мовив якось байдуже, аби припинити цю розмову, аби на душі їй полегшало (він ще не усвідомив остаточно, не хотів усвідомити, що вона йде від нього), аби тягар провини — та й чи була вона винною? — ліг на них обох:

— Гаразд, більше не будемо про це.

Аларіка зітхнула з полегкістю, підвела голову й знову опустила — тепер уже вибачливо. І було в цьому жести те, чого Гнат ніяк не міг збагнути, — невпевненість.

Мовчання зависло в кімнаті, гнітюче, напружене. Чому так сталося? Чому? Десять років дитячої дружби, десятки суперечок і примирень — завдяки друзям (обоє були вперті й горді) і кохання… Кохання? Виходить, не було кохання?

— Даруй мені. — Він насилу ворухнув губами. — Я, певно, від природи інфантильний і тому не збагну, що відбувається. Поясни, зрештою, це що — так серйозно?

Аларіка судорожно кивнула. На слова не стачило сил, а ще боялася, що її рішучість згасне зовсім і ця агонія кохання, яку він не хоче помічати, триватиме довго-довго…

— Я тебе завжди погано розумів, — провадив далі Гнат, усе ще на щось сподіваючись. — Мабуть, я надто повільне дорослішаю… І все ж… ось який парадокс — я тобі не вірю!

Якусь мить він вдивлявся в її обличчя, що нараз стало чужим і далеким. Рвучко підвівся.

— Тоді прощавай… Що ж іще кажуть у таких випадках? Хай щастить!

Попрямував до дверей. І тільки коли вони зачинилися, відчув у грудях дивну порожнечу, холодну, як крижаний грот, і зрозумів, що це справді серйозно, серйозніше не буває, і йому до болю запраглося кинутися назад, упасти біля її ніг — і нехай навіть не бачити її, тільки знати, що вона поруч, тільки відчувати її тепло, її дихання. Але назад не можна було, мур там виріс, товстий мур з двох слів: “Кохаю іншого…”

Хтось пройшов коридором.

Гнат розплющив очі…

Провинно усміхнувся, все ще перебуваючи в полоні спогадів. Поруч за пультом обчислювача стояв Травицький і дивився на екран проектора думок, перебираючи пухкенькі пальчики на грудях. На екрані було вписане обличчя Аларіки.

— Прошу вибачення, — пробурмотів Гнат, стираючи зображення. — Замислився…

Травицький сумно покивав.

— Я не дивуюся. Звик. У тебе, здається, завтра відповідальний матч?

— Фінал Кубка континентів, — сказав Гнат, не підводячи голови. “І навіщо я сьогодні прийшов сюди? — подумав він. — Все одно від мене користі мало. У Травицького й так клопоту вистачає. Треба ж, розмріявся з контактором на голові! Намалював Аларіку… Чому я згадав про неї? Згідно з усіма нормами псих-моделістів я маю зараз думати про гру. А на Аларіку, виходить, заборони немає. Слабак ти ще, Ромашин, конструкторе, спортсмене, й так далі…”

— Іди відпочивай, — порадив Травицький. — Цю конструкцію, — він кивнув на екран, — списую лише за рахунок твого хвилювання. На твоєму місці я злітав би кудись у музей історії.

Вийшов. Маленький, кругленький, заклопотаний. Начальник конструкторського бюро, кращий спеціаліст Інституту ТФ-зв’язку, де розроблялася таймфагова апаратура-система миттєвої передачі людей на космічні відстані.

Гнат зняв з голови контактор, постояв біля пульта, розмірковуючи про свої взаємини з людьми, котрі розуміли його більше, ніж він сам себе. Начальник бюро Кирило Травицький… людина, яка виростила з Гната конструктора-функціонала… яка ніколи не висловлювала невдоволення його нескінченними захопленнями, його примхами… волейболом. Хоча волейбол не захоплення, не примха, це життєво важлива потреба, без якої слово “спорт” позбавлене змісту. Як їх сполучити — роботу в інституті, що вимагає постійних занять, і великий спорт, що вимагає повної самовіддачі? Як поєднати непоєднуване?

— Проблема! — пробурмотів Гнат, ховаючи контактор у нішу під пультом.

“Сьогодні я і справді загальмований, не позначилося б це на грі. Треба розворушитись… як тоді, п’ять років тому…”

…Кроки стихли. Гнат розплющив очі і швидко рушив од дверей. Ступати було боляче, як босому по битому склу” але він пройшов порожнім коридором до таймфага медцентру Далекого Сходу, де Аларіка працювала лікарем-універсалом швидкої допомоги.

На станції не гаявся. Пряма лінія сполучення з Москвою була зайнята, і він вирішив таймфагуватися. на Марс, а звідти додому — так сильно кортіло втекти з цього проклятого місця! Одначе на другій ТФ-станції Марсу Гнат затримався майже на добу. Просто зі станції він пішов у гори, в один з найменш досліджених куточків Країни Огигу. Душевний біль вимагав виходу, якихось відчайдушних дій, і він у молодечому запалі подався на гребінь виступу Огигу, через дикі скелі, над прірвами і бескиддям.

На зовсім лисому вершечку однієї з гір він раптом упав на коліна й закричав. Повітря Марсу, повітря, створене’ тут людьми століття тому, озвалося гучним зітханням і довго шуміло, як океанський прибій, поки не вмовкла луна. Сонце зайшло за зламаний пруг обрію…

Назад він спускався шість годин…

Гнат опам’ятався, пройшовся кімнатою, злегка торкаючись пальцями шорстких голубих стін, гладенької поверхні апаратури сусідніх конструкторських комбайнів — співробітники лабораторії давно закінчили роботу, І комбайни на якийсь час осиротіли.

Пам’ять… Пам’ять — єдиний місток, що сполучає минуле із сучасним і майбутнім. Тендітний, нематеріальний місток, по якому можна йти лише в один бік — від минулого часу. Можливо, це й необхідно? Недаром хтось у давнину сказав: “Усе буде так, як має бути, навіть якщо буде інакше”. І все ж іноді смертельно хочеться вернутися назад, з усім своїм набутим досвідом, у ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→