Елізабет Мак-Нілл.  Дев’ять з половиною тижнів

H. B. та H. R., я вам дуже вдячна

Передмова

«Коли ми вперше опинилися в ліжку разом, він тримав мої руки зв’язаними за головою».

Уже найперше речення одразу переходить до найголовнішого, так швидко й різко, що до моменту, коли це речення закінчується, гра переслідування по суті завершена. Подібно до нашої оповідачки ми знаємо, куди все це приведе. І попри те, що її майбутнє достеменно невідоме, інтуїтивно ми відчуваємо, що фінал цього роману зовсім не щасливий.

Наші невиразні передчуття сильнішають разом із зацікавленістю та легким відчуттям приємного збудження, коли наша героїня холоднокровно фіксує фази, відповідно до яких розгоряється багаття її роману. Наступного разу, коли вона та її коханець зустрічаються знову, він просить дозволу зав’язати їй очі шарфом. Під час третьої зустрічі доводить її до межі найвищої насолоди й змушує благати про більше. У четвертий раз «він використав той самий шарф, аби зв’язати мені зап’ястя. Того ж ранку він надіслав мені на роботу тринадцять троянд». Коли завершується ця коротка, немов телеграма, прелюдія, ми, як і сама авторка, відчуваємо, що не можемо вибратися, і питаємо себе, наскільки далеко це зайде й наскільки відвертою вона готова з нами бути.

З моменту першої публікації в 1978 році мемуарів «Дев’ять з половиною тижнів» авторки, що взяла собі псевдонім Елізабет Мак-Нілл, минуло майже тридцять років[1]. Книга набула неймовірного розголосу й стала сенсацією, набагато більшою, ніж можна було очікувати, враховуючи, що так звана сексуальна революція відбулася щонайменше десять років тому.

Вибухова хвиля, яку спричинив роман, на мою думку, була частково пов’язана з тим, що межа між порнографією та серйозними мемуарами ще не була так ретельно розмита, як сьогодні. Адже лише в останнє десятиліття письменники-чоловіки й жінки, здається, починають змагатись у випробуванні особистих меж, і піднімають ставки саморозкриття, сповідаючись читацькій аудиторії в дедалі інтимніших подробицях інцесту, жорстокого поводження в дитинстві й незвичайного сексу.

До цього був, звичайно, Генрі Міллер, чия робота, подібно до творів Джойса й Набокова, спровокувала скандал, кульмінацією якого стала судова справа щодо непристойності текстів. Але ці письменники, як і Френк Гарріс та його колеги-мемуаристи таємного життя, були — навряд чи про це потрібно говорити — чоловіками. З-під пера жінок з’являлися вульгарні комерційні оповідання, що опинялися у всіх на слуху, на кшталт «Щасливої шльондри» Ксав’єри Голандер, літературної порнографії, як, наприклад, «Історія О.» Домінік Орі, та щоденників Анаїс Нін, у яких авторка розповіла про свої амурні справи з таким щирим ліризмом, що мало хто міг сприймати їх як чисту еротику. До того ж Нін постаралася, щоб читач дізнався, що вона зробила багато речей, — пройшла сеанси психоаналізу, оберталася поміж літературного бомонду, писала (!), — які мали для неї набагато більше значення, ніж секс.

На противагу цьому «Дев’ять з половиною тижнів» інтенсивно й цілковито зосереджені на тому, що відбувається між одним чоловіком та однією жінкою, в основному в одному ліжку й впродовж приблизно двох місяців, коли все інше втрачає будь-яке значення. Цю книгу написала (або принаймні це переконливо стверджують) жінка, котра була ким завгодно, але не щасливою шльондрою. І, як і «Книгу Генрі Роббінса», «Дев’ять з половиною тижнів» готував до видання відомий та високошанований редактор, з яким доти працювали письменники Джон Ірвінґ, Джойс Керол Оутс та Ісаак Башевіс Зінґер.

Але ще більше скандальній славі книги посприяло те, що вона з’явилася наприкінці епохи, протягом якої феміністки боролися за всі ті речі, — владу, контроль, незалежність, самореалізацію, — від яких оповідачка «Дев’яти з половиною тижнів» радісно відмовляється за кілька днів після того, як поринає в роман із чоловіком, котрого зустріла на мангеттенському вуличному ярмарку. Гострішою цю іронію робить той факт, що оповідачкою — принаймні на перший погляд — є так звана Нова Жінка. Вона насолоджується всіма перевагами, за які боролися її сестри-активістки. «Ефектна ділова жінка, яку люблять друзі та цінує керівництво», вона має клієнтів, обов’язки, «власний портфель, власну літню сумочку, туфлі на високих підборах, блиск для губ та чисте укладене волосся». Вона має гарну освіту, багато подорожує, сексуально обізнана — коротко кажучи, перед нами наділена всіма перевагами молодого середнього класу самотня мешканка Нью-Йорка. І чого ж, виявляється, вона хоче? Щойно зустрівши свого прекрасного принца, жінка швидко усвідомлює, сама цьому дивуючись, що прагне, аби її прикували наручниками, били, принижували, поводилися, мов із безпорадною дитиною, котра нездатна задовольнити власні першочергові потреби.

У розділі, який коротко описує те, що насправді виявиться деякими з менш тривожних аспектів стосунків, Мак-Нілл розкриває підхід пари до розподілу праці. Під заголовком «Що він робив» оповідачка повідомляє читачеві, що «він годував мене. Він сам купував усі продукти, сам готував усі страви й сам мив увесь посуд». Він одягав і роздягав її, носив її взуття до шевця, читав їй, мив, сушив і розчісував їй волосся дорогим гребінцем, яким також шмагав її, він купував і вставляв їй гігієнічні тампони, набирав для неї ванну, знімав макіяж. А під «Що я робила» лише одне слово: «Нічого». Але, як ми невдовзі дізнаємося, це не зовсім правда. Вона робила більше, ніж «нічого». Вона плазувала по підлозі, приймала спокусливі пози на матраці, коли вони обирали в універмазі нове ліжко, і навіть, одягнена в чоловічий одяг, пограбувала незнайомця, погрожуючи йому ножем, просто тому, що коханець наказав їй зробити це. І весь цей час вона насолоджувалася своїм подвійним життям: «Упродовж усього періоду наших стосунків денні правила мого життя не змінювалися й були такими ж, як до нашої зустрічі: я була незалежною, сама дбала про себе… сама приймала рішення, сама робила вибір. Нічні правила натомість передбачали мою повну безпорадність, залежність, потребу в піклуванні. Від мене не очікували жодних рішень, я не несла жодної відповідальності. У мене не було вибору».

«Я це полюбила».

Революційними — або контрреволюційними з огляду на те, з якого боку подивитися, — мемуари «Дев’ять з половиною тижнів» зробили впевненість, непохитний голос досвіду, з яким вони свідчили про той факт, що за певних обставин та для деяких типів особистості секс стає тим козирем, що б’є не лише політику, а й усе інше.

Чверть століття по тому ми призвичаїлися до мемуарних творів, у яких описані знущання сильних із беззахисних, жахи, які доводиться переживати слабким. Ми визнали, що наші емоції та наша сексуальність можуть вести подвійну гру з нашими переконаннями й прийнятими нормами поведінки. Фетишистські атрибути садомазохізму виринули із сексуального підпілля й перемістилися на сторінки глянцевих журналів про високу моду. І можна лише плекати надію, що роман Мак-Нілл пережив той неприємний період, коли його асоціювали з низькоякісним, вульгарним фільмом із Мікі Рурком та Кім Бейсінґер у головних ролях, у якого спільними з романом були лише назва та деякі сюжетні лінії. Багато що змінилося відтоді. То чому ж ця документальна розповідь про садомазохістські стосунки між двома людьми шлюбного віку й дотепер позбавляє нас спокою та розбурхує?

Я наберуся сміливості стверджувати, що так відбувається завдяки майстерності, з якою написана книга, оманливій невимушеності, з якою вона поєднує в собі прийоми художньої літератури та авторитетність мемуарів. Роман побачив світ лише через два роки після виходу збірки оповідань Раймонда Карвера «Чи не були б ви такі ласкаві помовчати, будь ласка?», яка презентувала новий авторський голос — різкі, лаконічні, чіткі речення в теперішньому часі, які характеризували те, що згодом дістало назву мінімалізму в літературі. Проте це саме ті стиль та голос, використовуючи які, лірична героїня Мак-Нілл розповідає свою історію в мемуарах. Вони з’явилися за дев’ять років до того, як Джей Мак-Інерні у своєму творі «Яскраві вогні великого міста» використав той самий тон, аби відтворити ритми непривітного міського середовища, але це (за винятком, однак, наркотиків та нічного трибу життя) і є той соціальний осередок, у якому розгортаються події роману Мак-Нілл. Стримані, лаконічні, різкі «Дев’ять з половиною тижнів» можна назвати чи не першими мемуарами, написаними в стилі мінімалізму. Проте, на відміну від більшості письменників тієї доби, чиї роботи були сповнені меланхолії через нерозділену романтичну тугу, Мак-Нілл розуміла, що Ерос вимагає до себе набагато більшої уваги.

Мова мемуарів ретельно уникає переривчастого дихання бульварних любовних романів, штучного ліризму, притаманного романтичній літературі, сміховинних кліше традиційної порнографії. Оповідачка розкриває свої відчуття та емоції прозаїчно, у квазідокументальному, майже журналістському стилі, намагаючись якомога ближче дотримуватися фактів, подій, ведучи нехитру розповідь про те, що сталося.

Ця книга є справжнім взірцем у мистецтві приховування інформації. Те, що нам розповідають про коханця, — така сама загальна інформація, як і опис деталей його гардероба: кольори, стиль та вигляд його сорочок і штанів — того, що вона знаходить, коли вперше опиняється в його спальні. Він не має імені, авторка використовує лише займенник «він», ніби існував лише один «він», наче він був єдиним чоловіком у всьому світі. Ми дізнаємося, що геть занедбана квартира оповідачки перетворилася на музей сувенірів та пам’ятних подарунків, захаращений різнокольоровим щебнем непростого життя, але якщо подивитися крізь призму сексу й садомазохізму, час, що його пара проводить віч-на-віч, стає таким порожнім і безбарвним, як інтер’ ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→