Заметіль

Анна Хома

Заметіль

В авторській редакції

Частина перша

Вікно

А в очах твоїх падав сніг,

Мокра паморозь, мов із терну вся.

Мовчки крик мій прилип до ніг.

Це неправда, що я не вернуся.

Роман Скиба

Листопад. Минулий час…

Вилізла на підвіконня. Шарпнула на себе віконну раму. Озирнулась. Ступила на бляшаний карниз.

ЩО ТИ РОБИШ?

ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!

СТІЙ!!!

Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.

Руки кинулись описувати у повітрі шалені оберти, проте відновити втрачену рівновагу не змогли.

Нога, яка ще залишалася на карнизі, легко втратила останню точку опори.

Зіниці блискавично розширились, коли земля стрибнула їм назустріч.

Тіло плиском вдарилось об повітря, тверде, мов криця, і набрало прискорення.

Внутрішні органи рвонули вгору, підкоряючись фундаментальному закону інерції.

Серце зупинилось.

У вухах зашумів вітер, змішавшись з чиїмось пронизливим криком.

Серце завелося, але у такому ритмі і з такою частотою, що неможливо описати.

ВОСЬМИЙ… ПОВЕРХ…

БУДЬ ЛАСКА…

Голова автоматично відвернулась убік, коли гілки яблуні прийняли на себе перший удар страшної кінетичної сили, пригасили його, пошматували одяг, пропороли в кількох місцях шкіру, розірвали вухо, вирвали пасмо волосся з цибулинами, зламались разом із стовбуром і, схиляючись перед законом земного тяжіння, опустили тіло на землю.

Земля здригнулася.

О БОЖЕ!..

Тазові кістки тріснули і їх уламки змістилися, роздираючи на своєму шляху судини, нерви і клітковину.

Ліва стегнова кістка вивернулася з суглобу.

Розірвалась селезінка.

Півтора літра крові вилилось із свого русла і скупчилося у невідведених для цього місцях.

У легенях поспадалися окремі ділянки, а ті, що залишились, не могли отримати достатньо кисню для своїх потреб.

З найкращих поривань ендокринні залози викинули у кров стільки гормонів, що це катастрофічно погіршило ситуацію.

Струс серця, мозку і нирок перевів діяльність цих органів у критичний режим.

Потужні потоки больових імпульсів змасакрували свідомість.

Зруйновані тканини, не бажаючи цього, перетворились на грізну отруту для ще не ушкоджених тканин.

БУДЬ ЛАСКА…

НЕ ТРЕБА…

НІ…

Змахнула рукою, щоб забрати з очей чорну паволоку… не змогла. Наважилась встати… не змогла. Спробувала закричати… не змогла.

Організм увійшов у загрозливий для нього стан, який називають травматичним шоком.

Правду кажучи, йому було байдуже, як цей стан називають. Він боровся, як міг. Як вимагала того його природа.

Якби він знав, якою буде ця боротьба, то, мабуть, дозволив би собі розкіш померти одразу.

Листопад. Теперішній час

1.

Коротко, ніби протестуючи, клацнув ларингоскоп, перейшовши у бойове положення. На вигнутому клинку засвітилась лампочка. Металева рукоятка холодила долоню, але мороз по спині йшов не від цього холоду.

Шкіра хворого почала відгонити кригою. Синьою кригою на зимовому озері.

Олена висунула хворому нижню щелепу, завела клинок у ротову порожнину, просунула його до межі язика й глотки і, рухом на себе, підняла корінь язика і надгортанник. Голосова щілина виглядала майже так, як у «Атласі з анатомії», тільки значно меншою.

— Трубку, — простягнула вона праву руку, фіксуючи ларингоскоп зором і лівою рукою. Ймовірність потрапити у стравохід була достатньо висока. — Трубку!

Нарешті у долоню нерішуче тицьнули довгождану інтубаційну трубку. Не тим боком, звісно.

Ні, не мав цей хворий сьогодні щастя. А може, не він, може — вона?..

Коли трубка опинилась у трахеї і до неї приєднали дихальний мішок, серце хворого вже зупинилось. Грудна клітка опускалась і піднімалась зусиллями її рук, але то вже була грудна клітка трупа.

Наступні пункти серцево-легеневої реанімації до воскресіння померлого не призвели.

Медсестра дивилась непритомними очима. Нічого дивного: новенька. Здається, її друге чергування. І другий труп на сьогодні.

Олена стомлено потерла повіки. Завтра у реанімації ніхто не здивується. Усі скажуть, що нічого іншого не очікували.

Не любили з нею чергувати. Говорили, що вона притягує нещастя. Що на її зміні завжди повно роботи. Що люди вмирають на її зміні.

«Нефартова ви, Олено Григоріівно.»

«А, може, десь згрішили, признавайтесь?»

Одні підколювали її відкрито, інші, читаючи графік, зітхали потайки. Слава про молодого реаніматолога котилась лікарнею, як заразна інфекція. Адміністрація поки що тільки хитала головою.

Олена вже виходила з реанімаційного залу, як щось ніби смикнуло її за плече.

Вона обернулась. Померлий сидів на ліжку і здивовано крутив головою.

…Коли вже нарешті їй перестане снитись ця проклята реанімація?

Небо сіріло. Мовчало небо, як мовчить людина, у якої зупинилися дихання і серце.

Тут, у квартирі на восьмому поверсі, теж було сіро і тихо. Як у морзі. У її рідній квартирі.

Олена натягнула ковдру на голову. Не помогло.

Почала рахувати до ста. На «шістдесят» зупинилась.

(Що там у нас сьогодні на обід, мам?

«Тік-так, тік-так, — процокав годинник. — Море свіжості і всього дві калорії.»

Дякую.)

У чиєїсь машини за вікном не витримали нерви і вона сердито засиренила.

Олена зрозуміла, що тягнути нема куди, але ковдра в’язла між пальцями, спутувала зап’ястя, намагалась запеленати її, як малу дитину.

(Мамо, можна я ще трохи посплю?

БУДЬ ЛАСКА…)

Це пролунало у голові надто несподівано, — вона не встигла заглушити його. Це прорвалося через бар’єри позамежевого гальмування і паралізувало роботу кори головного мозку. На коротку, здичавілу від страху мить.

Це — не слова. Навіть не молитва.

(НЕ ТРЕБА…)

Вона не встигла. Приведена у рух ланцюгова реакція могла перерватися тільки після зіткнення з землею.

(О БОЖЕ…)

Це був пусковий механізм кінця світу.

Змахнула рукою, щоб забрати з очей чорну паволоку. Наважилась встати. Спробувала закричати.

…Отямилась, коли небо з сірого стало рожевим. Реанімоване кимось небо.

Сон був короткий, як постріл. І так само вбивчий.

Мляво, за звичкою, попросила у Бога смерті. Бабці з їхнього під’їзду кажуть, якщо довго і щиро чогось просити, воно обов’язково збудеться.

Бог нагадав їй, що існують знеболювальні препарати.

Напевно два роки, — це надто короткий час, щоб там нагорі її почули. А може вона недостатньо щира?

Не навчена просити?

І мама померла, перш ніж Олена встигла спитати, чому вона так погано її виховала.

— Ненавиджу Тебе, — мляво повідомила вона Богові. — Навіщо Ти мене воскресив?.. Ненавиджу вас обох.

Два роки тому. Вісім годин після кінця світу.

Вижила тільки темрява. Тільки темрява і більш нічого. Але раптом у темряву проник шелест. Темряві він не сподобався і вона спробувала його елімінувати. Однак шелест не зник.

2.

На сніданок були салатик з капусти, скибка чорного хліба і зелений чай. Без цукру, звісно. На її харчуванні економили конкретно. Не дивно — прожитковий мінімум не дає зазвичай змоги збільшувати кількість калорій до бажаних вам величин. Але зменшувати їх до безкінечності теж неможливо.

Олена подивилась на цю розкішну трапезу, посунула тацю так, щоб вона не зісковзнула з колін, і підняла очі на Жінку, що стояла поруч і тривожно заглядала їй у лице. Красиві риси обличчя, красиве каштанове волосся з сивиною і навіть деяка огрядність у фігурі її не псувала. Тільки суцільна тривожність у рисах і рухах робила її старшою і дещо неадекватною. Чого тривожитись, якщо загалом все добре? От тільки кількість калорій у її їжі…

— Звідки ви знаєте, що я люблю найбільше?

Жінка розплилася у вдоволеній усмішці.

— Їж, доцю, їж, тобі треба набиратись сили. Подивись, яка ти змарніла, а капусточка свіженька, має багато вітамінчиків. Зелений чай теж дуже корисний, у ньому є ті… як їх?

— Поліфеноли і пе-вітамінний комплекс.

— Яка ти розумниця! Нічого, ми ще поставимо тебе на ноги. Я добре в цьому розуміюся, повір мені: роздільне харчування — це основа основ.

Жінка сіла біля ліжка і п’ять хвилин спостерігала, як Олена їсть.

Сьогодні Олена їла краще, ніж учора, але не так добре, як післявчора. Хліб дробився на ковдру, а горнятко загрожувало перехилитись і ошпарити її чаєм.

— А що ти хотіла б з’їсти на обід, доцю?

Олена піднесла горня до рота, потримала так і відставила:

(А раптом?..)

— Суп… з фрикадельками.

— А на маєш! Ти ж хочеш бути здоровою? А як ти будеш здорового, якщо їстимеш м’ясо? Я тобі ось що скажу: м’ясо — найбільший ворог сучасної людини і ти, як лікар, мусиш це знати, бо…

— Який я тепер лікар…

(Не слід було…)

— Ти не повинна нарікати, Бог тебе врятував, мусиш дякувати йому…

— Дякую вам. Але ви не повинні стільки всього для мене робити.

— А чому ж це? Ти для мене, як ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→