Син Сонця — Фаетон

Микола Руденко

Син Сонця — Фаетон

Від автора

Це було наприкінці п'ятдесятих років минулого століття, коли на земній кулі почали з 'являтися перші атомні електростанції. В мою душу закралась тривога: земляни отримали в своє розпорядження таку силу, яка здатна знищити й саму нашу планету. А невдовзі до моїх рук потрапив науковий матеріал, який свідчив: у Сонячній системі колись було не дев'ять планет, а десять — десята планета чомусь «розірвалася, неначе бомба». Так писав академік В. Г. Фесенков. Уламки саме цієї планети падають на Землю у вигляді метеоритів.

На рубежі 50-х і 60-х років з цих моїх тривог народилася стаття «Слідами космічної катастрофи», що здобула широке визнання не лише в Україні, а й за її межами. Її визнали навіть поважні вчені — скажімо, всесвітньо відомий академік В. А. Амбарцумян. Щоправда, він не погодився з прикінцевим розділом статті, в якому я висловлюю гіпотезу щодо того, куди і яким шляхом полетіла найбільша маса загиблої планети. Статтю додано до роману, читач знайде там цю гіпотезу — я його застерігаю, що ставлюся до неї критично. Не знімаю гіпотезу лише з літературних міркувань: адже ж я додаю статтю до науково-фантастичного роману, тож елемент фантастики в ній не буде на вигляд зайвим.

А проте йдеться не лише про елемент фантастики. Відомо, наприклад, що у Всесвіті чомусь вибухають цілі галактики, котрі складаються з мільярдів зірок. Отже, ланцюгові реакції існують не лише на атомному, а й на космологічному рівні. Коли так поглянути на мою гіпотезу, то вона вже не матиме надто фантастичний вигляд.

Через кілька років після статті я написав на цю тему науково-фантастичний роман «Чарівний бумеранг». В основу сюжету було покладено відверто умовний прийом: герой роману кидає бумеранг — і доки останній летить туди й назад, сам герой подумки долає тисячоліття й переживає атомну катастрофу на десятій планеті. В цей спосіб я намагався застерегти земне людство, що на Землі можлива така ж сама катастрофа, як на Фаетоні. Та ось катастрофа сталася, хоч і менших розмірів — вибухнув Чорнобиль. Після цієї катастрофи умовна гра з бумерангом видається наївною — потрібно було знайти щось поважніше й ближче до грізної реальності. Я знову взявся за роботу над романом «Чарівний бумеранг», піддавши його докорінній переробці. Так 12 років тому (в американській еміграції) з'явився «Син Сонця — Фаетон», який я сьогодні пропоную українському читачеві.

Микола Руденко.

15 лютого 2002 року

Пролог

Скриплять лозяні мажари серед таврійських степів. Дибають розбитими ратицями натомлені воли. На купах солі, прикиданих сіном, лежать чумаки. Дорога в'юниться серед степового безлюддя. Світ ніби вимер: на десятки верст довкола — жодної хати. Цвіркотять коники. Біжать кудись обабіч дороги хвильки білогривої ковили. Гіркуватий вітрець, прогрітий сонцем у полинових кущах, то кволо війне над мажарами, то знов припаде до землі, ніби обважніла дрохва, що висиджує своїх пташенят.

А десь попід хмарами стереже степ самотній жайворон. Він мовби окреслив коло на землі і тепер оголошує птахам і людям: це моє! моє!..

На волів не треба погейкувати: вони добре знають дорогу, бо не вперше їм ходити на сиваські береги, де крига не тане навіть серед літа. То сіль біліє на озерах — гіркий чумацький скарб…

На задній мажарі поруч вусатого чумака лежить хлопчик. Полотняна сорочка розстебнута, волосся, мов клоччя, щоки замурзані. І весь він наче виліплений із розтертої колесами глини, з отієї пилюки, в якій потопають роздвоєні ратиці волів. Тільки очі його належать не землі, а небу. І дивляться вони не на землю. Дивляться в небо.

Сутеніє. Плачуть немазані колеса. Погойдуються в темряві рогаті голови волів. І коли задивишся на їхні роги, здається — ось-ось черкнуть вони гострими кінчиками зоряну баню, що нависає над степом. І посипляться звідти зорі…

А зорі й справді сипляться. Чому вони падають на землю? Хлопчик цього не знає.

— Хтось помер, — неохоче відповідає батько. — Спи вже, спи…

Та Максимко не спить. Де вже йому спати, коли одразу ж, як вони повернуться додому, Федір Іванович забере його до себе?..

То були кріпаки пана Миронова. Саме пан посилав їх по сіль. У Миронова є син, Федір Іванович. Служить на флоті. Якось він написав батькові, що йому конче потрібен кмітливий хлопчик. Старий Миронов обрав Максимка. Мама чомусь дуже плакали. А тато взяли його з собою в дорогу. Може, Бог дасть, забаряться чумаки. Може, молодший Миронов приїде раніше, ніж повернеться валка з сіллю. Може, якось воно перемелеться…

А Максимко думає інакше. Він знає, що Федір Іванович — найстарший на кораблі. І плаває дуже далеко. Аж на край світу!..

Хлопчик вірить, що пани не передумають. І валка їхня не спізниться. Та він мовчить, щоб не гнівити батька.

Дивиться в небо. Думає. Чому воно так? Де він був тоді, коли його не було? От не було, а тепер є. І саме він, Максимко, а не хтось інший! А зорі завжди були. І земля завжди була. І люди були. Тільки чомусь Максимка не було.

— Тату!

— Ну, чого тобі?

— Де я був, коли мене не було?

— Як не було, то де ж ти мав бути? — сонно каже батько.

— А ото в небі… Бачите, тату?.. Мов солі насипано… Річка через небо тече… Чому її називають Чумацьким Шляхом? Там теж по сіль їздять?

— Ми їздимо. Чумаки. А небо дорогу нам показує…

Тихо в нічному степу. Воли не відіб'ються од валки — можна й подрімати. Криниця ще далеко — верст п'ять. А може, й ще більше. Там зупиняться, кулешу наварять. І воли напасуться.

Лише Максимко не спить. Йому здається, що він проспав тисячу років. А може, стільки, скільки світ стоїть. І оце допіру прокинувся. Бо де ж він був, коли його не було?..

— Тату! А земля жива?

— Га? Тьху на тебе!.. Меле, як порожній млин. Таке, що собака й із маслом не з'їсть. Земля помре, — прости Господи, — то як же людям жити? І де б воно все взялося, якби земля була мертва? Коли маєш сказати що — попереду обміркуй.

— А сонце?..

— Слухай, хлопче! Язик і в кози буває. А розуму в неї стільки, як хвоста. Все, що нас живими робить, — як воно може бути мертвим? То десь по Петербургах люди живуть, мов сліпі. Твоя мати там паненят няньчила. Таке розказує, що й слухати гріх! Залізних царів на вулицях виставляють. На залізних жеребцях. Як наш вітряк завбільшки. Ото для них і земля, і сонце — все мертве. А ми — живі, Максиме! На живій землі живемо, під живим сонцем. Спи краще. Та не мели дурниць. Бо, дивися, батога вхопиш…

Ранок. Прокидаються чумаки. А Максимка серед них немає.

— Мак-си-ме! — гукає тато. — І в кого воно таке вдалося? Куди вітер — туди й він…

Максимко не чує. Сидить на могилі під кам'яною бабою, слухає жайворонка. Над ним нависає сіра постать — прадавня мадонна українських степів.

Чим вона привабила хлопчика? Що вона йому нашіптує? Може, сказала йому те, чого не знають навіть учені пани, які наймають селян розкопувати могили?..

А волошки такі смішні! Вони гадають, що можна бути голубішими, ніж небо…

Як воно тут, на Землі, все себе любить!..

Випинає горбами могутню спину таврійський степ. Коли напасуться воли, валка посунеться далі. Випаде дощ. Заграє степова веселка. І задивиться Сонце в молоде обличчя Землі, по якому, наче сонечко по щоці велетня, повзе чумацька валка.

Отак і час плентається по земних дорогах, як оті воли, як легенди сивої минувшини…

І помітить Сонце кирпатого мрійника, що гойдається в мажарі, мов у материнській колисці. І запитає в Землі:

— Чи скоро, Земле, розум твій із колиски вийде? Руки мої стомилися тебе гойдати. Чотири мільярди обертів! Чи не забагато, Земле! А заради чого?.. Поглянь: усе на тобі так само, як було до потопу.

І відповість Земля:

— О ні! Не так. Дивись не на вози. Дивись на людей…

1. Допит

Було вже ясно: це повторюватиметься доти, доки він врешті-решт заговорить. Щоправда, Микола час від часу кидав слідчому якесь розпечене слово. Таке розпечене, що воно пропікало вуста й зболено виривалося з них — виривалося мимоволі. Від того заарештованому робилося прикро, він похмуро починав себе картати: знов забракло витримки.

Тоді до закутого в залізо вікна його камери під'їздив старий, давно списаний на брухт «воронок» (мабуть, іще беріївський), і починав деренчливо торохтіти. Ніби ненавмисне — просто тюремна адміністрація комусь доручила полагодити машину. І цей «хтось» підводив її до зодягненого в «намордник»[1] вікна, яке містилося на рівні асфальту — так підводив, що вихлопні гази майже повністю опинялися в камері. Шибку також вибили нібито ненавмисне.

Спершу було тяжко дихати — пекло в легенях. Але згодом наставало полегшення. Оманливе полегшення. Так з'являється несподіване відчуття тепла — в мить, коли людина, бредучи серед степової хурделиці, знеможено присідає в сніг, щоб ніколи не встати.

На третій день у Миколи почалися галюцинації.

До кабінету слідчого його вносили майже непритомного. Мов гумову ляльку, садовили в кутку на пригвинченому до підлоги стільці — і слідчий починав приводити Миколу до тями.

— Оцей документ… Прошу, будьте уважні! Та ви не хворий, не прикидайтеся. Ось довідка від лікаря… Скільки примірників ви надрукували?

Від цього запитання у Миколи загорілися нігті на руках. Друкував не він — друкувала Оксана. Слідчий, мабу ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→