Валентин Чемерис

МАРИНА — ЦАРИЦЯ МОСКОВСЬКА

...А зроблю я крильця

диявольські

і дияволом полечу...

Замість передмови, або пролог про житіє Дмитрія і Марини, які буцімто колись уклали спілку з самою нечистою силою

Симпатичний томик (а втім, солідний том на більш як півтисячі сторінок солідного формату) з привабливою назвою «100 великих таємниць», справді містить сто досі нерозгаданих таємниць світової історії. Вони поділені на три рубрики: «Таємниці землі і Всесвіту», «Загадки природи і людини» і, власне, «Таємниці історії». В останній на 24-му місці йде він — «Розстрига чи царський син?» («Чи ти ба, — пригадую, подумалось мені тоді, — виявляється, це й досі когось ще цікавить-хвилює, хоч уже й минуло звідтоді, як за водою спливло, чи не чотириста — а мо, й більше — літ!..»)

А йде він після вічної загадки про невловиму (була вона чи не була?) Атлантиду, після гадання про кам’яні колоси Єгипту, після Стоунхенджа, Ельдорадо (досі, досі шукають фантастичну країну, багату на золото, срібло й дорогоцінне каміння!), про попередників Колумба, загадку Туринської плащаниці та ордена тамплієрів, про досі нерозгаданого Робін Гуда (то міф він чи реальність?), про Жанну д’Арк, про «Летючий голландець» та про доктора Фауста і ще про дещо не менш загадкове.

А після нього все та ж злива нерозгаданих таємниць світової історії: хто був Сірано де Бержерак та Залізна маска, чи були отруєні Моцарт і Наполеон, хто такий Джек-різник, таємниця загибелі літака «Максим Горький» та лінкора «Імператриця Марія», убивство Кірова, останній політ Валерія Чкалова, загибель дирижабля «Гінденбург», де поділася Янтарна кімната, реквієм по лінкору «Новоросійськ», хто стріляв у Джона Кеннеді, загибель Гагаріна і багато-багато інших інтригуючих загадок і таких же таємниць, які все ще привертають увагу допитливих...

Серед них і він (власне, його нерозгадана таємниця) — «Розстрига чи царський син?», що ось уже впродовж чотирьох століть хвилює істориків цей чи не центральний епізод часів Смути на Русі, і все ще залишається загадкою із загадок, таємницею із таємниць.

(Між іншим, у матеріалі згадуваного видання, що розповідає про Лжедмитрія І, чомусь вміщено зображення... Лжедмитрія II. Теж одна із загадок?)

Отож...

«17 травня 1606 року у Москві була вбита людина, яка називала себе сином Івана Грозного, визнана своєю матір’ю, боярами і народом, і яка стала російським царем. Пізніше та ж мати і ті ж бояри зречуться його і стануть називати його вже не царським сином, а розстригою і єретиком Гришкою Отреп’євим. Коли ж вони були щирими? Коли цілували запилені чоботи «царського сина» і повзали перед ним на колінах, шукаючи милостей, чи тоді, коли, не отримавши бажаного, штурхали спотворений труп «розстриги» і публічно на нього плювали?

Ким насправді була ця людина, назавжди залишилося загадкою. Офіційна історіографія, плутаючись у протиріччях, схильна вважати її збіглим монахом із галицьких дворян Григорієм Отреп’євим.

Слідчу справу про «убієння царевича Дмитрія» аж ніяк не можна вважати за достовірне джерело, оскільки князь Василій Шуйський, який проводив слідство і став пізніше царем Василієм IV, «двічі зрікався тих висновків, що їх зробило слідство під його керівництвом, і двічі викривав самого себе в неправдивому проведенні цього слідства» («100 великих тайн». — С. 379).

Вперше визнавши самозванця справжнім Дмитрієм, він тим самим перекреслив навіть сам факт смерті царевича, а вдруге, вже скинувши і згубивши названого Дмитрія, Шуйський раптом заявив, що справжній Дмитрій був вбитий за повелінням Бориса Годунова (а не вбив сам себе в нападі буцімто падучої, як стверджували висновки слідчої справи.) Безперечно, Шуйський знав істину краще, аніж хто б то не був, але яке із трьох його свідчень — правда, а які два — брехня?

І ще процитуємо «100 великих тайн»:

«Отже, «три версії Шуйського» лягли в основу подальших історичних досліджень про особу царя Дмитрія Івановича, і всі історики пізніших часів уже будували свої дослідження, вибираючи зручну для себе версію, ґрунтуючись при цьому на власних поглядах і упередженнях або відкрито плутаючись у всіх трьох версіях».

«Питання про смерть царевича Дмитрія і про вину Бориса Годунова у цій смерті не раз здавалося в архів невирішеним і знову добувалося звідти любителями вирішити його на користь Бориса. Нікому це не вдавалося...» — писав М. І. Костомаров.

А завершив свій земний шлях Микола Іванович Костомаров, буржуазно-ліберальний історик, як прийнято було його за часів есересерії титулувати (то була неперевершена епоха ярликів!), у 1885 році в Петербурзі.

Більше століття минуло звідтоді, а віз, як писав байкар, і нині там.

Бо все ще з архіву виймається істориками справа про «убієння царевича Дмитрія» і такою ж невирішеною повертається у все той же архів.

Щоб знову і знову її звідти видобувати.

Щоб знову і знову її туди запроторювати, все в тій же іпостасі — невирішеною. Бо ж і справді це ще «нікому не вдавалося», тож вона там і лежить благополучно. З надією: а раптом усе якось само собою розв’яжеться? А воно чомусь не розв’язується.

Взагалі, це була неординарна особистість, син (чи не син) царя Івана Грозного, російський цар Дмитрій Іванович! Особливо лякала й дивувала московитів буцімто «нецарська» поведінка Дмитрія та різні його чи не чудернацькі примхи. Це він, зокрема, велів поставити перед своїм палацом у Кремлі статую мідного (але ж і блищала, як сонце заглядало до Кремля, просто жовтим вогнем спалахувала!) Цербера з трьома головами — «адського стража», три щелепи якого (і додумався ж цар! Що він — мала дитина? Знайшов іграшку!) могли відкриватися і закриватися, відтворюючи при цьому клацаючий звук. Як наче збиралися кого живцем згламати! А згламати було чим — три голови з трьома жахливими ротяками! (Не забуваймо: за грецькою міфологією Цербер (Кербер) — лютий триголовий пес, який стереже вихід з Аїда (пекла). Щоб умилостивити Цербера, греки клали в труну медовий коржик, що його померлий мав віддати тій триголовій псині. В переносному значенні Цербер — найзліший і найлютіший страж.) А це — історія із статуєю Цербера — було всього лише безневинним дивацтвом Дмитрія, який любив подібні прибамбаси, як би ми сьогодні сказали. Проте хоч і безневинні, але — небезпечні, адже той мідний Цербер дуже лякав богобоязливих і простецько-наївних московитів, котрі не розуміли розіграшів і кожну таку витівку сприймали всерйоз. А тому московити з острахом згадували того триголового мідяного пса перед входом до царського палацу, що так загрозливо — та ще добре перед тим начищений піском — спалахував проти сонця, наче віщуючи щось недобре. Наче бідами погрожував Москві.

А ще якось взимку з наказу царя на льоду Москва-ріки спорудили крижану фортецю для військової забави, що зображувала Азов. І все б нічого (руські і справді брали той триклятий Азов), але... Річ у тім, що на стінах потішної фортеці були понамальовувані різні химерні й жахні чудиська, що мали символізувати «силу татарську». Дивно, але московити злякалися тих чудиськ з рогами — надто вони були схожими на чортів, цур їм, пек, не при ночі будь сказано! Це пізніше й використають бояри, коли підбурюватимуть недалеку чернь виступити проти царя: він, мовляв, «поганий», і про це свідчать ті чорти-біси та дияволи різні, що їх з його веління понамальовували на стінах потішної фортеці на льоду Москва-ріки. «Дмитрий есть царь поганый, — на всіх перехрестях кричатимуть бояри, які ще вчора закликали народ вірно служити йому, — не чтит святых икон, не любит набожности, питается гнусными яствами (вся біда була в тому, що Дмитрій любив не російську, а європейську кухню), ходит в церковь нечистый прямо с «ложа скверного», еще ни разу не мылся в бане со своей «поганой царицей». (Себто царське подружжя милося, але — нарізно. А це на Русі у ті часи вважалося чи не гріхом. Ба, ба навіть підозріння викликало, а чому це муж та жона, що, як відомо, одна сатана, не миються у лазні разом, га? Який «поганий» приклад цар подає іншим, га? Га??? Ні, тут щось теєчки... не так. Не інакше як вони не той, не християни. А він, мабуть, так і не руський. Бо руські царі ходять у лазню лише зі своїми «женушками» і таке там витворяють, таке!..) Тож і виходило, що Дмитрій зовсім-зовсім і не «крові царської»!

А ще опозиція почала звинувачувати царя, що він — чорнокнижник (жахливе у ті часи звинувачення), знається на «чорних» чаклунських книгах, бо зело грамотний дуже. А відтак, він — «чаклун і єретик, який уклав спілку з нечистою силою». Оскільки такі чутки повзли й повзли по Москві, то лише дехто вважав Дмитрія незвичайною людиною, більшість — підсобником диявола! Вважалося, що він ще за молодих літ, ледь чи не хлопчиком, намагався встановити контакт з нечистою силою. І встановив. Ось чому його «грамота не від Бога, а від диявола».

Буцімто (так розповідали і при цьому божилися-заприсягалися) «он в Польше продал бесам душу и написал им кровью рукописание», — судили в Москві й пересуджували. Біси обіцяли зробити його царем, а він їм за це обіцяв від Бога відступитися — жах, жах!

Інші ж запевняли: ні, не зв’язувався Дмитрій з бісами, понеже він сам і є... біс. «Он явился в человеческом виде, чтобы смущать христиан и творить себе игрушку с теми, кто отпадает от христианской веры».

Куди вже далі! Але знаходилися й такі, котрі стверджували (клялися й божилися при цьому та на хресті заприсягалися, самі в те щиро вірячи), що Дмитрій — «восставший из гроба мертвец, некогда живший, а потом умерший и оживленный бесовской силой на горе христианству». (Щось на кшталт сучасних зомбі.)

А далі... Далі розказували про Дмитрія і ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→