Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Ренсом Ріґґз

Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Присвячується Тагерен

І човен ми побачили, а там Почварний дід, роззявивши пащеку, Горлав: «Ой горе, злобні душі, вам!

Вже годі мріять про зорю далеку, Я тут, з човном, щоб вас перевезти У вічний морок, в холоднечу, в спеку!

А ти, живий, од мертвих геть коти Назад, де скоро вже розквітне травень! — Та, бачачи, що я не хочу йти…

Додав таке: — Ти краще іншу гавань І легший човен зразу обирай; Моє судно важке тобі для плавань».

Данте. Пекло, пісня III

Дивні персонажі

Частина перша

Розділ перший

Ми попливли через затоку, повз човни, що гойдалися на хвилях і плакали іржею зі швів, повз суд присяжних, — мовчазних птахів, котрі мостилися на сідалі з решток затоплених доків, порослих мушлями, — повз рибалок, які опускали сіті й німо застигали, проводжаючи нас поглядами, не знаючи, справжні ми чи вигадані, процесія привидів на воді чи тих, хто невдовзі привидами стане. Ми (десятеро дітей і одна птаха на трьох благеньких човниках) веслували потихеньку, проте наполегливо у відкрите море. Єдина на багато миль безпечна затока швидко віддалялася за нашими спинами. Численні скелі в синьо-золотавих променях зорі створювали їй магічний ореол. Десь попереду лежала наша мета — пооране заглибинами узбережжя материкового Уельсу, невиразна чорнильна цятка на дальньому обрії, яку майже неможливо було роздивитися.

Ми пропливли повз старий маяк, що тихо спав оддалік. Минулої вночі він став місцем, де сталося чимало жахливого. Саме там, поки навколо розривалися бомби, ми мало не потопились, нас мало не зрешетили кулями, там я взяв до рук пістолет, натиснув на гачок і вбив людину. Як я зміг це зробити — досі залишається для мене загадкою. Там ми втратили пані Сапсан і віднайшли її (вирвали зі сталевих щелеп субмарини), хоча та пані Сапсан, що повернулася до нас, була скалічена й потребувала допомоги, якої ми не могли їй надати, бо не знали як. Тепер вона вмостилася на кормі нашого човна й дивилась, як прихисток, який вона створила, зникає з поля зору, помалу щезає з кожним помахом весла.

Зрештою ми проминули хвилеріз й опинилися на велетенському обширі, де скляна поверхня затоки закінчувалася і починалися хвильки, що легенько билися об борти човнів. Десь високо у хмарах над нашими головами задзижчав літак, і я облишив веслувати і високо задер голову, зачарований видивом нашої маленької армади, яке, певно, поставало з такої висоти: цей світ я обрав, і все, що я в ньому мав, включно з усіма нашими цінними дивними життями, тепер містилося на трьох трісочках дерева, що дрейфували велетенською поверхнею незмигного ока моря.

Боже, змилуйся над нами.

* * *

Наші човники, усі три в ряд, легенько ковзали по хвилях. Дружня течія несла нас у бік узбережжя. Ми веслували по черзі, змінюючи одне одного, щоб не виснажитись завчасно, хоча я відчував у собі таку силу, що впродовж години відмовлявся передавати комусь весла. Я загубився у ритмі веслування. Мої руки описували у повітрі довгасті овали, наче тягли до себе щось таке, що відмовлялося йти. Навпроти мене крутив весла Г’ю, а за ним, біля носа, сховавши очі під крисами бриля й схилившись над картою, розкладеною на колінах, сиділа Емма. Час від часу вона підводила очі, щоб глянути на горизонт, і від самого її виду під променями сонця в мене звідкись бралися сили, про які я навіть не підозрював.

Відчуття було таке, ніби я можу веслувати вічно, — аж поки Горацій не гукнув з іншого човна, питаючи, скільки ще океану відділяє нас од материка, і Емма знову примружилася, щоб подивитися на острів, а потім опустила погляд на карту, виміряла відстань розставленими пальцями й відповіла (з нотками сумніву в голосі):

— Сім кілометрів?

Та потім Мілард, котрий теж сидів у нашому човні, пробурмотів їй щось на вухо, вона насупилася, повернула карту боком, знову насупилася і сказала:

— Тобто вісім з половиною.

І щойно ці слова зірвалися з її вуст, мій запал (та й у решти теж) трохи згас.

Вісім з половиною кілометрів. Подорож, що на поромі, яким я, знемагаючи від нудоти, прибув на Кернгольм декілька тижнів тому, забрала б годину. Відстань, яку легко міг би подолати моторний човен будь-якого розміру. На один з половиною кілометр менше, ніж мої неспортивні дядьки пробігали по непарних вікендах заради доброчинності, й лише на кілька кілометрів більше, ніж могла подолати на весловому тренажері у супермодному спортзалі моя матуся (принаймні вона цим вихвалялася). Але пором між островом і материком почне курсувати лише через тридцять років, а весловий тренажер не навантажували пасажирами й багажем, та й постійно коригувати йому курс, щоб не збитися з напрямку, теж не було потреби. Погіршувало справу те, що котловина з водою, яку ми перепливали, була підступна й славилася тим, що ковтала судна: вісім з половиною кілометрів примхливого, мінливого моря, дно якого було всіяне позеленілими рештками загиблих кораблів та кістками мореплавців, а десь на непроглядній глибині причаїлися наші вороги.

Ті з нас, хто переймався такими речами, припускали, що витвори неподалік, десь під нами в тій німецькій субмарині, вичікують. Якщо вони ще не знали, що ми втекли з острова, то невдовзі дізнаються. Не для того ж вони вдалися до викрадення пані Сапсан, щоб опустити руки після першої невдалої спроби. Серед білого дня субмарина піднятися на поверхню не могла — це було надто небезпечно, бо віддалік повзали, мов сороконіжки, воєнні кораблі, а в небі були на чатах британські винищувачі. Але з настанням ночі ми перетворимось на легку здобич. Вони нападуть на нас, заберуть пані Сапсан, а решту потоплять. Тож ми веслували з єдиною надією — дістатися материка до того, як нас накриють сутінки.

* * *

Ми веслували до пекучого болю в руках і здерев’яніння в плечах. Ми веслували, а тимчасом вранішній бриз ущух, і сонце шкварило, наче крізь збільшувальне скло, і піт стікав за комірці, і я зрозумів, що ніхто не подумав узяти з собою прісної води, а захист від сонця у тисяча дев’ятсот сороковому році полягав у тому, щоб стояти у затінку. Ми веслували, поки на долонях не злізла шкіра, і були переконані, що не спроможні більше на жоден змах веслом, а проте змахували — ще раз, і ще раз, і ще.

— З тебе відрами ллється піт, — зауважила Емма. — Дай я сяду на весла, поки ти не розтанув.

Її голос вивів мене з прострації. Я вдячно кивнув і пустив її на сидіння весляра, однак через двадцять хвилин попросився назад. Мені не сподобалися думки, що прокралися в голову, поки тіло відпочивало. Я уявив, як батько на Кернгольмі заходить у кімнату й бачить, що я зник, а замість мене лежить дивний Еммин лист. Як на нього накочує паніка. Перед внутрішнім зором поставали жахливі сцени з недавнього минулого: ось потвора тягне мене у свою пащеку; мій колишній психіатр падає у прірву й гине; чоловік, похований у труні, повній льоду, якого вирвали ненадовго з того світу, щоб він міг прохрипіти крізь половину горла мені на вухо свої слова. Тож я веслував, попри виснаження, попри те, що хребет, здавалося, більше ніколи не буде рівним, попри стерті до м’яса руки, і намагався не думати геть ні про що. Ті свинцеві весла були пожиттєвим вироком і рятівними соломинками воднораз.

Одним човном правила, ніби й не знаючи втоми, Бронвін — сама-одна. Навпроти неї сиділа Оливка, проте користі з неї не було жодної: крихітна дівчинка не могла потягнути за весла, не злетівши у повітря, де порив вітру міг понести її геть, мов повітряного змія. Тому Оливка вигукувала підбадьорливі слова, поки Бронвін працювала за двох (чи трьох-чотирьох, якщо брати до уваги всі валізи й коробки, що лежали вантажем на дні їхнього човника, напхані одягом, і харчами, і картами, і книжками, і менш практичними речами, як, наприклад, слоїки з маринованими серцями рептилій, що хлюпотіли у вовняній торбині Єноха, або відірвана ручка з парадних дверей дому пані Сапсан) пам’ятна річ, яку Г’ю знайшов у траві, коли ми йшли до човнів, і вирішив, що без неї він не проживе; або громіздка подушка, яку Горацій урятував з охопленого полум’ям будинку — то його щаслива подушка, сказав він, і єдине, що тримає в шорах його паралітичні кошмари).

Інші речі були такі цінні, що діти трималися за них, навіть коли веслували. Фіона стискала між колін горщик садової землі з черв’яками. Мілард помалював собі обличчя смугами за допомогою пилу з цегли, яка розсипалася від бомби. Цей дивний жест здавався частиною поховального ритуалу. Хоч те, за що вони вперто чіплялися, й видавалося дивним, та я міг їх зрозуміти: то було все, що лишилося їм від домівки. Нехай вони й знали, що вона втрачена, та це знаття ніяк не допомогло б відпустити пам’ять про неї.

Через три години, упродовж яких ми веслували, мов раби на галерах, острів зменшився до розмірів розкритої долоні. Він більше не нагадував зловісну фортецю, оточену щільним кільцем скель, яка вперше постала в мене перед очима кілька тижнів тому. Тепер він здавався хистким, наче уламок каменя, який от-от можуть змити в море хвилі.

— Д ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→