Чужі скелети

Андрій Кокотюха — журналіст, письменник, сценарист. Літературну діяльність почав у віці сімох років, а першу книжку «Шлюбні ігрища жаб» видав у 25, і вона миттю викликала бурхливу реакцію в літературному та культурному середовищі. Сьогодні він — автор 28 художніх, документальних і публіцистичних книжок.

Романи неодноразово екранізуватися, перший фільм «Тупик» (1998) режисер Г. Кохан зняв за журнальною публікацією. Дослідник і теоретик жанрів масовоі культури, Андрій Кокотюха є лауреатом низки премій, серед них — «Золотий Бабай», «Срібний Георгій», «Коронація слова».

Андрій Кокотюха

Чужі скелети

Батьківська любов буває причиною надмірностей у вихованні. Якщо любити не вміють, ця любов переростає в нарцисичне властолюбство. Вміння любити — це щось більше, ніж відчуття любові. Воно коливається між щастям і страхом. І головне в умінні любити — здатність вчасно відпустити, надати тому, кого вважаєш дитиною, свободу.

Геннінг Кьолер. «Загадка страху»

Рік тому. Літо

Вийти на волю не означає звільнитися.

Учитель вкладав у голови менших цю істину довго, неквапно, старанно і невтомно. І дівчина переконалася — він говорив правду. А також до неї дійшло: правда завжди одна, ось тільки підтверджуватися істина може різними способами.

Коли вона знайшла старшого брата та прийшла до нього разом із іншою його меншою сестрою, збагнула — там, за межами окресленої ним Території Свободи, вона справді ніколи не почувала себе вільною. Бо там, за межами території старшого брата, від неї постійно чогось вимагали. Наприклад, Родя, Родіон — теж хотів бути другом і учителем. Постійно вчив її жити, зануда паскудний. Батькам він подобався, навіть дуже подобався, і дівчина розуміла чому. Адже Родя був такий самий, як вони: і язик же в людини не заболить постійно повчати, радити, словом — виховувати! Тоді вона ще не знала про те, що десь зовсім поруч живе її старший брат, для якого обмеження — найбільший гріх.

Познайомившись із ним ближче, дівчина спочатку зрозуміла — справді, обмежень не існує, свобода понад усе. Потім їй перестало це подобатися, навіть дуже швидко перестало. І тоді вчитель пояснив: у неї є повне право на обмеження власної свободи.

Бо по-справжньому вільна людина може почуватися такою навіть у темному вогкому підвалі.

З мокрицями.

Ось вона, ця страшна правда. Дівчина усвідомила, що таки ніколи не почувалася вільною. Ні вдома, ні в тих місцях, куди їй вдавалося втекти від домашньої задухи. Ні поруч із Родіоном, який чомусь уперто знаходив її і повертав назад додому. Ні тут, на Території Свободи, поруч зі старшим братом та іншими своїми новими родичами. Особливо — в тому підвалі, де вона проходила обряд очищення.

Значить, вирішила дівчина, коли їй нарешті дозволили вийти з підвалу, свободи не буває. Свобода — це міф, це казка, це примарна оаза в спекотній пустелі, якої втомлений і виснажений подорожній марно намагається дістатися. Ну, десь так учитель і говорив…

Але все одно якось уранці дівчина зважилася на те, аби встати і вийти звідси. Залишити Територію Свободи, де вона зовсім цієї свободи не відчувала, аби повернутися у великий світ. Де теж, як казав учитель і як вірила ще місяць тому вона сама, теж усі живуть у добровільних кайданах. Тільки в тому світі були мама, тато, навіть Родя, Родіон — ніколи б не подумала вона, навіть у найгірші свої часи, що може скучати з ним — до божевілля, до нестями.

До смерті.

Вибравшись зі свого кутка, дівчина намагалася рухатися тихо. Голова паморочилася, перед очима роїлися веселкові мушки, та все ж таки вона зібрала останні сили, аби з їхньою допомогою дістатися виходу, нікого не розбудивши. До того ж дівчина не знала, хто з її нових та вже остогидлих земних родичів, братів і сестер, насправді спить, а хто так, як вона, просто провалився в забуття від утоми та страху й ось-ось отямиться.

І з переляку за себе гукне старшого брата.

Бо якщо не гукне, то опиниться у вологому підвалі з мокрицями. А навіть найактивніші шукачі власної свободи не дуже хотіли відчувати цю-таки свободу там, на глибині півтора метри, де можна тільки лежати на холодній цеглі. Одна з молодших сестер розповіла: раніше погріб цей був глибиною трошки понад два метри. Але учитель, майже відразу потому, як отаборився тут, переобладнав підвал. Невідомо звідки привезли цемент, пісок, машину цегли, і за кілька днів земляну підлогу спочатку забетонували, зробивши міцний фундамент, а потім заклали цеглою, піднявши її рівень десь на півметра. Відтоді там і не можна стояти.

Ті, хто опинявся в підвалі, стояти не дуже-то й хотіли. Більшість із них узагалі нічого не хотіли — спускалися туди покірно. Тільки деяким, як пояснював старший брат, нерозумним доводилося зв’язувати руки. А решта потім що три години ставала кружка над відкинутою лядою підвалу і хором просила в зв’язаного пробачення. Той мусив пробачити, бо в іншому разі вийти з підвалу ставало складніше.

Дівчина теж пробачила.

Вона й тепер, пробираючись до виходу, ні на кого не сердилася, навіть на старшого брата. Ну, хіба на себе…

Коли вона була вже майже біля дверей, радше відчула тваринним інстинктом, ніж помітила в напівтемряві підозрілий рух. Не стрималася — скрикнула. Але замість того, аби скочити на рівні ноги та мчати, скільки лишилося сил, подалі звідси, у великий світ, нехай не такий вільний, як їй здавалося місяць тому, дівчина вклякла на місці, приросла до брудної дерев’яної підлоги.

Брудної — бо тут усе брудне. За словами учителя, кожна людина має право не прибирати там, де живе.

Це проти природи, казав він. Хто бачив чисто прибраний ведмежий барліг, євроремонт у вовчій норі чи ідеально вимиту собачу буду? А ведмеді, вовки та собаки без цього сильні по природі своїй, сильніші за людину, людина їх боїться…

Дівчина зрозуміла: всі, хто опинився на Території Свободи, боялися старшого брата.

І мабуть, так, як вона, подумки називали його твариною. Тільки для когось ця тварина лишилася прекрасною, а для когось — жахливою, хижою, небезпечною. Від лігва якої треба тікати якнайдалі.

Рух повторився.

Дівчина повернула голову туди, звідки відчувався порух, і зустрілася очима із затуманеним поглядом Левка, одного з молодших братів. Вона так ніколи й не дізнається, ані скільки йому років, ані як його справді звати. Тут, на Території Свободи, кожен мав право називатися так, як того душа забажає. І цей чоловік називав себе Левком. Вік тих, хто населяв Територію Свободи, взагалі не мав жодного значення. Бо старший брат для всіх був один, старший за всіх. А решта були одне для одного лише молодшими братами і сестрами.

Так велів учитель. Імені якого тут взагалі ніхто не знав, навіть Чорна, наближена до нього і готова, здавалося, вичищати і ковтати бруд із-під його неохайних нігтів. Зрештою, яка різниця, як звати вчителя… мучителя…

Левко дивився просто на дівчину, або, коли сказати точніше, крізь неї. Він лежав на боці, спершись спиною об стіну з подертими шпалерами, витріщав перед себе круглі очі, які втратили колір або тут, або взагалі — раніше. В часи, коли Левко волочився від міста до міста, від села до села. В часи, про які іноді міг розказати, для чогось постійно озираючись, хоча тут, на Території Свободи, його минуле і майбутнє не цікавило нікого, включно зі старшим братом.

Очі кліпнули.

Дівчина приклала пальця до вуст. Вона не знала, чи вдалося скривити на обличчі благальний вираз, але всіма рештками сил намагалася показати, як вона молить Левка мовчати. Минула, здавалося, вічність, перш ніж вираз Левкового обличчя став осмисленішим, він навіть мляво посміхнувся. Губи ворухнулися, і дівчині здалося — вони прошепотіли: «Давай!»

Вдячно кивнувши, хоча й усвідомлюючи, що Левко навряд чи зараз зрозуміє всю глибину її вдячності, дівчина продовжила рух. Коли вихід був уже зовсім близько, перестала повзти, впевнено звелася навкарачки, постояла так, ніби обираючи напрямок руху. А потім порачкувала до дверей, штовхнула їх, перебралася через поріг, озирнулася.

Якщо зараз хтось іще прокинеться…

ДАВАЙ!

Не стримуючи себе, рвонулася і тут-таки втратила опору, поточилася і буквально випала з кімнати в коридор. Дівчину охопила паніка — їй здалося, що зі своєї кімнати зараз вийде учитель, за ним — Чорна, надприродну лють якої йому часом доводилося щосили стримувати. Все одно він був страшнішим за Чорну: адже виховати таку віддану, здатну на все хижачку могла тільки дуже зла людина, для якої в житті справді не існує жодних обмежень.

Учитель міг приборкати Чорну, а ось хто приборкає самого учителя — питання без відповіді… Ось чому він був страшнішим за свою улюблену та віддану ученицю.

Може, він і не прокинувся ще. Може, вони у парі з Чорною пізнають дедалі більші глибини та можливості повної людської свободи. Не маючи охоти переконуватися в цьому, дівчина якомога обережніше причинила по собі двері босою ногою і, рачкуючи, перетнула коридор. Вихід надвір ніколи не зачиняли зсередини. Це одне з правил Території Свободи: двері завжди відчинені для нових молодших братів та сестер. Хочете тікати — будь ласка, говорив учитель, роблячи широкий жест у бік паркану, за яким височіли сосни. Тільки куди ви втечете після пережитого та відчутого тут? А головне — від кого? Від себе? Ну, хіба що від себе, спробуйте…

Дівчина вирішила спробувати. Діставшись вхідних дверей, вона поволі звелася на рівні ноги, спираючись на одвірок, аби не впасти через повне знесилення та виснаження. Учитель має рацію. Він усе ж т ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→