Книги вам точно понравятся
Книгогид это:
  • Доступ к тысячам книг
  • Персональные рекомендации
  • Рецензии пользователей
  • Авторские полки
больше не показывать
Франческо Петрарка «Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського»

Читать онлайн «Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського»

Автор Франческо Петрарка

<p>Франческо Петрарка</p> <p>Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського</p> <p>(Сповідь)</p> <p>Передмова</p> <p>Таємниця його недуги</p>

Франческо Петрарка помер у ніч з 18 на 19 липня 1374 року – за день до свого 70-літнього ювілею, з пером у руці, над рукописом книжки про Цезаря до циклу «Життя славетних мужів». Помер у власному будинку, в Аркві під Падуєю, де жив в оточенні рідних – дочки, зятя й онуки. Помер у незгасному розквіті слави: коли, за два роки до того, в час однієї з тодішніх місцевих воєн, він повертався додому річкою По, ворожі армії припиняли бойові дії і пропускали кортеж поета з маршальськими почестями. Помер… За життя він часто думав про смерть, писав про смерть… а слави у віках зажив як ніким і ніколи не перевершений поет кохання.

На початку третього тисячоліття, точніше, у 2004 році, на який припало сімсотріччя від народження Франческо Петрарки, вирішено було вшанувати пам’ять славетного поета гідно доби високих технологій, а саме – відтворити його матеріальний образ, застосувавши найновітніші наукові методи. Надто що останки основоположника гуманізму майже всі сімсот років дбайливо зберігались у мармуровій гробниці в центрі містечка Арква, здавна перейменованого на Арква-Петрарка. Прах переносився тільки у 1943-му, через бомбардування, у венеційський Палац дожів, а 1946 року реліквію повернули на місце вічного спочинку.

Згадка про цю безперечно прикру історію не була б тут доречною, якби не відбувалося щось подібне також з уявленням про Франческо Петрарку як літературну та історичну особистість. Він рано зажив слави, життя його відоме в усіх подробицях, надзвичайно багата літературна, епістолярна і наукова його спадщина збереглася, але і факти його життя, і творчість, і роль в історії культури сприймались і сприймаються по-різному; нерідко судження є діаметрально протилежними, що робить образ «отця гуманізму» доволі суперечливим. Наочним залишається тільки велетенський масштаб цієї постаті, добре помітної навіть з відстані понад семиста років.

Один з найосвіченіших інтелектуалів своєї доби, що не довчився в університеті і так і не навчився читати грецькою; славетний латиніст, латинськими творами якого найближчі нащадки скоро перестали цікавитись; прихильник свобод і республіканських вольностей, що дружив з тиранами і монархами. Спробуймо визначитись бодай з основними рисами цієї загадкової особистості.

Пишучи про Петрарку, літературознавці нерідко по факти біографії поета просто відсилають читача до хронологічних таблиць, настільки його доля неспокійна і настільки детально вивчена (хоча якийсь знавець відбувся заувагою, буцімто «біографія поета небагата на зовнішні події»). І на початку хронологія подій видається цілком закономірною для тієї доби.

Спадкоємець династії флорентійських нотаріусів, він народився 20 липня 1304 року в Ареццо, що коло витоків річки Арно, куди його батьки, котрі належали до партії білих ґвельфів (помірних прихильників папи), втративши все своє майно внаслідок політичних заворушень у рідному місті, змушені були тікати з Флоренції чорних ґвельфів (радикальніших папістів) під захист ґібеллінів (прихильників імперії). Елетта Канджані і П’єтро ді Паренцо ді Ґарцо делль’Інчіза, званий сер Петракко, опинились у вигнанні разом з однопартійцем Данте Аліг’єрі і, як вважають, мали з ним дружні стосунки. Зв’язок символічний і надзвичайно вагомий, з огляду на те, що двоїна «Данте і Петрарка» зробилася своєрідним фразеологізмом. Про цю літературну наступність, – якої сам Петрарка ніколи не помічав і не бажав бачити, – написано томи, але ми скористаємося з місткого образу, створеного Миколою Зеровим (до речі, одним з перших перекладачів Петрарки українською) у формі сонета, також надзвичайно символічній для цього наступництва.

ДантеСагою дивною, без демена й весла,Ми пропливали вдвох, – я й чарівник Вергілій.Як бронза він різьбивсь – і до далеких лілійРіка незнана нас, гойдаючи, несла.Латаття там плелось без ліку і числа,На світ займалося в пустелі златохвилій;Я поглядом тонув у тій наплаві білій,А слухом – у речах небесного посла.Я чув: «Ці лілії, що упояють чаром,Далеко від землі, від valle lacrimarum,Зросли тут засівом Господньої руки;Далекі від тривог і від земної сварки,Колишуться і снять, одвічні двійникиСонетів і канцон майбутнього Петрарки».

Показово, що оповідачем у цій картині є «чарівник Вергілій» – ім’я з двох слів, що, чималою мірою, визначає все життя Франческо Петрарки. Рукопис ХІІІ сторіччя – твори Вергілія з коментарями Сервія – практично єдине, що він отримав у спадщину. Вергілій, що водив Данте колами Пекла, Чистилищем і сферами Раю, Петрарку веде земним життям. Вергілій разом з Цицероном (не без участі Конвеневоле да Прато, наставника з риторики і граматики) з отроцтва прищеплюють Франческо смак до давньоримської літератури. Згодом, як своєрідне наслідування Вергілієвій «Енеїді», виникне задум поеми «Африка».

. Ще згодом він змушений буде покинути улюблений Воклюз, оскільки, зокрема й через захоплення Вергілієм, папа Інокентій VІ вважатиме його небезпечним «чарівником». Але все це потім.

Заняття юного Франческо і його молодшого брата Ґерардо з Конвеневоле да Прато відбувались у Карпантра, прованському містечку в політичній орбіті Авіньйона, тодішнього центру католицизму, місця французького полону пап («вавилонського полону», за влучним висловом Петрарки, який згодом нещадно критикував розкіш і звичаї папського Авіньйона), де, нарешті, осіла родина флорентійських вигнанців, після Ареццо, Інчізи, Пізи і невдалих спроб відвоювати втрачене становище у Флоренції.

Сер Петракко, керуючи освітою сина, вирядив його в Монпельє, на вивчення юриспруденції, яку юнак на все життя зненавидів не менше, ніж Авіньйон. Він сам потім змалює випадок, коли батько, приїхавши у справах в Монпельє, вирішив перевірити старанність сина в навчанні, і, застукавши його за студіюванням древніх, кинув шкідливі книжки у вогонь. Юнак у відповідь розридався, і розчулений батько власними руками вихопив з полум’я примірник Вергілія і «Риторику» Цицерона. Вивчення права продовжилось у Болоньї, але з перервами, і тільки до батькової смерті.

Осиротіли брати Франческо і Ґерардо доволі рано: на час батькової смерті старшому, Франческо, заледве виповнилось 22 роки. Елетта, їхня «найкраща мати в світі», померла молодою. Франческо написав на її смерть одну з перших своїх поезій: 38 рядків, за числом прожитих мамою років.

Видається, саме завдяки батьковим авіньйонським заслугам перед папою Франческо отримав становище «світського каноніка», що давало йому сякі-такі засоби до прожиття і не передбачало особливих турбот. Взагалі, відтоді синекура – у тій чи іншій формі – давала йому якщо не цілковиту незалежність, то, принаймні, можливість займатись тим, що серцю любо, і світський канонік Франческо, понад усе цінуючи особисту свободу, до кінця життя полював на нові приходи-канонікати (sine cura, буквально – «без турбот»: своєрідна папська стипендія, або грант). До того ж, навчаючись у Болонському університеті і покрутившись при Папській курії, він набув корисні знайомства, зокрема з родиною Колонна – нащадками аристократичного давньоримського роду.

Інша біографічна подробиця, визначальна, увійшла в шкільні підручники і згадується навіть у найкоротших словникових статтях, де між інформацією про дату та обставини народження і про дату та обставини смерті неодмінно буде сказано, що «в літо Господнє 1327, зранку 6 квітня, у соборі Святої Клари, в Авіньйоні» Франческо побачив Лауру, кохання до якої вилилось у кількасот поезій, які він писав усе життя і які визначили розвиток європейської поезії на кілька сторіч.

Починається період у житті Франческо Петрарки, особливо «бідний на зовнішні події»: він відвідує Гасконь, супроводжуючи єпископа Джакомо Колонну; виконує в Авіньйоні доручення кардинала Джованні Колонни; відвідує (найімовірніше, з таємними дорученнями родини Колонна) Північну Францію, Фландрію, Південну Германію; подорожує з численними дорученнями містами Італії; вирушає морем в Іспанію, в Англію. В усіх своїх подорожах Петрарка ніколи не нехтує нагодою познайомитися зі збірками рукописів у монастирях і приватних бібліотеках по всій Європі. Він не просто колекціонує стародавні рукописи як старожитності, а занурюється в їхні тексти як у віртуальну реальність, переймаючись ідеями і духом античності. Він згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не пориває з високою духовністю християнства – Блаженний Августин стане його співрозмовником. Поет сплатить високу ціну за намагання поєднати у собі античний світогляд і вчення про спасіння, земне кохання і християнський аскетизм: суперечності виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.

Від мешканки Авіньйона, про яку ми не так багато знаємо (точніше – геть нічого), у Петрарки народжується син Джованні, якого він визнав, як умів виховував, з яким натерпівся клопотів і лиха, з яким сварився і мирився і який рано помер в одній із страшних епідемій, що регулярно траплялись тоді в Європі.

На перший погляд, чимало спільного єднає долі Франческо Петрарки і його співвітчизника і начебто попередника в літературі Данте Аліг’єрі ...

Все готово!
Мы собрали для вас персональную книжную подборку на основе ваших предпочтений.
Рекомендации
Вход на сайт
Читайте, ставьте оценки и делитесь с друзьями