Паперовий звіринець
33%

Читать онлайн "Паперовий звіринець"

Автор Лю Кен

Кен Лю. Паперовий звіринець

Один з моїх найперших спогадів – я схлипую і не можу заспокоїтися, а мама з татом даремно намагаються мене втішити.

Тато здався і вийшов зі спальні, але мама взяла мене на кухню і посадила за стіл.

– Kan, kan, – казала вона, дістаючи лист пакувального паперу з верху холодильника. Роками мама обережно розрізала обгортки різдвяних подарунків і складала їх у на холодильник у товсту купу.

Вона поклала обгортку кольоровою стороною вниз і почала згинати її. Я перестав плакати і з цікавістю спостерігав.

Перевернувши папір, вона знову його зігнула. Вона складала його, стискала, підгортала, скручувала і вигинала, аж поки він не зник у її складених долонях. Тоді вона піднесла згорнутий папір до губ і подула в нього, як у повітряну кульку.

– Kan, – сказала вона. – Laohu.

Вона поклала руки на стіл, а тоді прибрала їх.

На столі залишився паперовий тигр завбільшки з два кулаки. Шкура його була кольору обгортки – червоні льодяники і зелені ялинки на білому тлі.

Я простяг руку до маминого творіння. Його хвіст сіпнувся і він грайливо вхопив мене кігтями за палець. "Роурр-са," – звук був схожий водночас на котяче гарчання і шарудіння газети.

Здивувавшись, я засміявся і погладив його пальцем по спині. Паперовий тигр муркотів і дрижав під пальцем.

– Zhe jiao zhezhi, – сказали мама. Це називається оригамі.

Тоді я цього не знав, але мамині оригамі були особливі.  Вона дихала на них і тоді фігурки могли рухатися завдяки її життєвій силі. Це була її магія.

#

Тато вибрав маму по каталогу.

Якось, коли я вчився у школі, я зажадав від тата подробиць. Він намагався зробити так, щоб я знову почав розмовляти з мамою.

Навесні 1973-го він зареєструвався у службі знайомств. Він гортав сторінки, не затримуючись на кожній довше, ніж на кілька секунд, поки не побачив фотографію мами.

Я цієї фотографії ніколи не бачив. Ось як тато описав її: мама сиділа на стільці боком до фотоапарату, вдягнена у вузьке ціпао зеленого шовку, голова була повернута до фотоапарату, довге чорне волосся рівно спадало на груди і плечі. Вона дивилась на тата очима спокійної дитини.

– Далі я каталог не листав, – сказав він.

У каталозі було сказано, що їй вісімнадцять, любить танцювати і добре володіє англійською, бо родом вона з Гонконгу. Пізніше з’ясувалось, що це все було неправдою.

Він написав їй і компанія передавала їх листи туди й сюди. Нарешті, він полетів у Гонконг на зустріч із нею.

– Робітники компанії писали за неї. Вона не знала англійською нічого, окрім «привіт» і «бувай».

Що за жінка внесе свої дані у каталог, щоб її могли купити? У школі я думав, що знаю все. Я насолоджувався зневагою, як вином.

Замість того, щоб вломитися в контору із вимогою повернути гроші, тато заплатив офіціантці, щоб та для них перекладала.

– Коли я говорив, вона дивилася на мене з острахом і надією водночас. І коли та дівчина почала перекладати, мама почала потроху посміхатися.

Він полетів назад у Коннектикут і почав збирати папери для її переїзду. Наступного року, року Тигра, народився я.

#

На моє прохання мама зробила з обгортки ще козу, оленя і водяного буйвола. Вони бігали по вітальні, а Лаоху ганявся за ними і гарчав. Коли він їх ловив, то притискав до землі так, що з них виходило повітря і вони ставали просто пласкими, складеними папірцями. Мені тоді доводилося надувати їх знову, щоб вони могли побігати ще.

Час від часу звірі влазили в халепу. Якось за обідом водяний буйвіл устрибнув у миску із соєвим соусом на столі. (Хотів повалятися, як справжній водяний буйвіл.) Я швидко його витяг, але капілярна дія потягла темну рідину вгору по його ногах. Ноги розм’якли в соусі і не тримали його, він звалився на стіл. Я висушив його на сонці, але ноги його стали кривими і тепер він накульгував на бігу. Врешті, мама загорнула йому ноги у м’яку плівку, щоб він міг валятися скільки його душа забажає (тільки не в соєвому соусі).

Ще Лаоху любив полювати на горобців, коли ми з ним грали на задньому дворі. Але одного разу він загнав птаха у кут і той з відчаю клюнув його і порвав йому вухо. Коли мама заклеювала його клейкою стрічкою, він скімлив і здригався так, що я мусив його тримати. Надалі він став уникати птахів.

А одного дня я подивився по телевізору передачу про акул і попросив маму зробити її для мене. Вона зробила акулу, але та невесело ляпала плавцями об стіл. Я налив у раковину води і пустив туди акулу. Вона хвацько плавала по колу, але скоро промокла і розм’якла, а відтак, поволі розгортаючись, опустилися на дно. Я кинувся їй на допомогу, але встиг витягти лише мокрий шмат паперу.

Лаоху став передніми лапами на край раковини і поклав на них голову. Опустивши вуха, він протяжно загарчав так, що я відчув себе винним.

Мама зробила мені нову акулу, цього разу з фольги. Вона чудово прижилася у великому акваріумі. Ми з Лаоху любили сидіти біля нього і дивитися, як акула з фольги ганяється за золотою рибкою. Лаоху при цьому притуляв морду до скла з протилежного  боку акваріума, який збільшував його так, що тигр дивився на мене очима завбільшки з чашку.

#

Коли мені було десять, ми переїхали у новий будинок. До нас прийшли дві сусідки, щоб привітатись. Тато подав їм напої і вибачився за те, що йому треба бігти, щоб владнати борги за комунальні послуги попереднього власника дому.

– Будьте як вдома. Не подумайте, що дружина неговірка через свою непривітність, вона просто не дуже добре володіє англійською.

Я читав у їдальні, а мама розпаковувала речі на кухні. Сусідки балакали у вітальні, не піклуючись особливо про гучність розмови.

– Здається, він досить порядна людина. Чому ж він це зробив?

– З такого змішування нічого хорошого зазвичай не виходить. Дитина наче недороблена. Косі очі, біла шкіра. Мала потвора.

– Як думаєш, а він розуміє англійську?

Жінки принишкли. Трохи згодом вони увійшли до їдальні.

– Привіт! Як тебе звуть?

– Джек, – сказав я.

– Не зовсім китайське ім’я.

Тут до їдальні увійшла мама. Вона всміхнулася жінкам. Так вони втрьох і стояли навколо мене трикутником, посміхаючись і киваючи одна одній, не знаючи що сказати, аж поки тато не повернувся.

#

Марк, один із сусідських хлопців, прийшов у гості зі своїми фігурками героїв «Зоряних воєн». У Обі-Вана Кенобі світився меч і він міг махати руками і казати металевим голосом: «Використовуй Силу!» Мені здалося, що фігурка анітрохи на Обі-Вана не схожа.

Ми разом подивились, як він повторює свою виставу п’ять разів поспіль.

- А він може робити щось ще? – спитав я.

Марка моє питання роздратувало.

- Роздивись його пильніше, - сказав він.

Я дивився пильніше і не знав, що тут можна сказати.

Марку моя реакція не сподобалась.

- Покажи мені свої іграшки.

У мене не було інших іграшок, окрім паперового звіринця. Я приніс Лаоху зі спальні. На той час він вже дуже потерся і був увесь перемотаний стрічкою і клеєм у тих місцях, де ми з мамою його латали усі ці роки. Він вже був не такий спритний і на ногах стояв не так твердо, як раніше. Я поставив його на стіл. З коридору було чутно легенькі кроки інших тварин, що боязливо зазирали у вітальню.

- Xiao laohu, - сказав я і зупинився, а тоді перейшов на англійську. – Це Тигр.

Лаоху обережно підійшов і замурчав, обнюхуючи Маркові долоні.

Марк оглянув різдвяний малюнок на шкірі Лаоху.

- Зовсім не схоже на тигра. Твоя мама робить тобі іграшки зі сміття?

Я ніколи не думав про Лаоху, як про сміття. Але зараз він виглядав як звичайний шматок пакувального паперу.

Марк знову натиснув на голову Обі-Вана. Світловий меч загорівся; джедай підняв і опустив руки. "Використовуй Силу!"

Лаоху повернувся і стрибнув, збивши пластикову фігурку зі столу. Вона впала на підлогу і зламалася, а голова Обі-Вана покотилася під диван.

- Роуррррр, - засміявся Лаоху і я приєднався до нього.

Марк вдарив мене, сильно.

- Він був дуже дорогий! Таких зараз навіть не продають. Він коштував, мабуть, більше, ніж твій батько заплатив за твою матір!

Я перечепився і впав на підлогу. Лаоху загарчав і кинувся Маркові в обличчя.

Марк скрикнув, більше від страху і несподіванки, ніж від болю. Врешті решт, Лаоху був усього лише з паперу.

Марк схопив Лаоху і гарчання урвалося, коли Марк зім’яв його у долоні і розірвав навпіл. Він стиснув два шматки в кульку і кинув нею в мене.

- Ось тобі твоє дурне китайське сміття.

Коли Марк пішов, я довго і безуспішно намагався склеїти шматочки, вирівняти папір і відновити загини, щоб скласти Лаоху знову. Поволі, інші звірі увійшли у вітальню і обступили нас, мене і розірваний пакувальний папір, який колись був Лаоху.

#

Моя сутичка з Марком на цьому не закінчилась. Марк у школі був дуже популярним. Мені не хочеться згадувати наступні два тижні.

Через два тижні, у п’ятницю, я прийшов додому і мама спитала:

- Xuexiao hao ma?.

Я нічого не відповів і пішов у ванну кімнату. Я подивився у дзеркало. Я зовсім на неї не схожий, зовсім.

За вечерею я спитав у тата:

- У мене обличчя китайози?

Тато відклав палички. Я нічого не казав йому про те, що траплялося в школі, але він, здавалось, розумів. Він заплющив очі і потер перенісся.

- Ні.

Мама подивилася на тата, не розуміючи, в чому справа. Вона перевела погляд на мене.

- Sha jiao китайоза?

- Англійською, - сказав я. – Говори англійською.

Вона спробувала.

- Що трапитися?

Я відіпхнув від себе палички і миску зі смаженим перцем з яловичиною у п’ятьох приправах.

- Нам треба їсти американську їжу.

Тато спробував ум ...




Сьогодні до вашої уваги оповідання Кена Лю, чайна-американця, програміста і письменника. Особливе це
33%
Сьогодні до вашої уваги оповідання Кена Лю, чайна-американця, програміста і письменника. Особливе це
33%