Первісна

Дорога на Тір Мінеган

Сага про Первісну

книга перша

Розділ I

Гостя з Півночі

Піднявшись по драбині до середини високого стелажа, Ейрін почула, як на подвір’ї зненацька зчинилася метушня, забрязкали металеві засуви, пронизливо заскреготали петлі на брамі, заглушивши собою нерозбірливі голоси вартових. А коли все стихло, хтось гукнув: „Гей, розійдіться!“ — і до її вух виразно долинуло цокання підков по бруківці.

„Щось зарано вони повернулися,“ — здивувалась Ейрін. Вона піднялася ще на дві сходинки, дістала з полиці книжку, по яку прийшла до бібліотеки, після чого хутенько спустилася вниз, підбігла до найближчого вікна й визирнула назовні.

Саме в цей час через розчинену навстіж браму до внутрішнього двору в’їхали вершники. Але то були не батько з дядьком Рісом та кузеном Лоґаном, як подумала спершу Ейрін, і навіть не п’яний у дим Делвин зі зграєю своїх друзів-гультіпак, а четверо незнайомців — троє чоловіків і молода жінка. Слідом за ними чвалала в’ючна коняка, чий довгий повідець було прив’язано до сідла білої кобили, на якій їхала жінка.

Стара Вежа, де розташовувалась бібліотека, стояла майже біля самої брами, тож ніщо не заважало Ейрін роздивлятися гостей. Утім, чоловіків вона вшанувала лише побіжним поглядом, миттю розпізнавши в них звичайних охоронців, відтак її увагою цілком заволоділа жінка. А певніше, дівчина — на вигляд їй було сімнадцять чи вісімнадцять, лише на два-три роки більше, ніж самій Ейрін.

Незнайомка була вдягнена в сукню з червоного шовку, насичений колір якої вдало поєднувався з її довгим темним волоссям — а воно, своєю чергою, приємно відтінювало ніжну білизну обличчя з тонкими, досконало правильними рисами. Її ошатне вбрання не було призначене для верхової їзди: нижні спідниці не мали спеціальних розрізів від колін до подолу, тому трохи закотилися догори, відкривши поглядові стрункі ноги в напівпрозорих білих панчохах і коротких коричневих черевиках. Ейрін припустила, що перед прибуттям до Кардуґала дівчина зробила коротку зупинку в одному з місцевих гостиних дворів — чи то в старому доброму „Одновухому коті“, чи в нещодавно збудованому „Золотому вінці“, — де причепурилась і змінила просту дорожню одіж на розкішнішу.

На подвір’ї гостей зустрічав управитель замку, майстер Левелін аб Фарґал, опасистий чоловік середнього віку, за чиєю спиною юрмилася допитлива челядь. Незграбно вклонившись, він промовив своїм гучним, басовитим голосом:

— Ласкаво просимо до Кардуґала, леді Шайно. Наш государ Келлах наразі відсутній, але запевняю, що надвечір він повернеться і неодмінно влаштує вам гідний прийом.

Гостя, яку назвали леді Шайною, щось відповіла. Вона говорила значно тихіше за майстра Левеліна, і її слів Ейрін не розчула. Проте сам її голос був дуже приємним — дзвінким та мелодійним.

Огрядний управитель квапливо витер хустинкою спітніле від спеки обличчя і знову вклонився.

— Ну що ви, ласкава пані, жодних клопотів! Ваша поява, хай і неочікувана, робить нам велику честь. У Кардуґалі завжди знайдеться місце для вас і ваших супутників.

Леді Шайна, не вдаючись до сторонньої допомоги, спритно зіскочила з сідла і швидкими помахами рук розправила сукню. Конюх негайно схопив кобилу за вуздечку й повів її за браму — до стаєнь, розташованих потойбіч внутрішнього фортечного муру. Тим часом охоронці також спішилися і познімали з в’ючної коняки кілька важких валіз із речами.

Левелін аб Фарґал запопадливо запропонував леді Шайні руку і, без угаву просторікуючи про велику честь для Кардуґала, повів її до Вежі Іралах, де були гостьові помешкання. Ейрін стежила за ними заінтриґованим поглядом, гадаючи про те, що ж це за гостя до них завітала. Безумовно, дуже знатна — про це свідчила і надзвичайна шанобливість майстра Левеліна, і та обставина, що перед леді Шайною розчинили внутрішню браму, а не змусили спішитися на зовнішньому дворі й увійти через бічну хвіртку в стіні.

Попервах у Ейрін майнула була думка, що її батько після невдачі зі сватанням до леді Блодвен вер Фейґлім знайшов собі іншу наречену, та невдовзі вона відкинула таку можливість. Передовсім, приготування до весілля, навіть найскромнішого, ніяк не приховаєш, а Ейрін про це нічого не чула. Крім того, леді Шайна була аж надто молода для батька; за віком вона годилася Делвинові або Лоґанові, проте перший уже мав жінку та малого сина, а другий був заручений з літримською принцесою Ріаннон. І в кожному разі, якби леді Шайна була чиєюсь нареченою, її б супроводжувало не троє охоронців, а чималий почет зі слугами та придворними.

Скрушно зітхнувши, дівчина відступила від вікна. Вона мала велику підозру, що батько вже остаточно відмовився від наміру вдруге одружитись, отож Ейрін і далі залишатиметься його спадкоємицею, полонянкою свого високого становища, яке обмежувало її свободу незгірш за в’язничні ґрати. А вона ж так жадала звільнитися!..

Притиснувши до грудей книжку, Ейрін вийшла з бібліотеки, піднялася поверхом вище і по ґалереї, що тяглась уздовж внутрішнього муру, подалася до Князівської Вежі. Чи то пак, до Королівської — Тир Бренінол. Її назву змінили менше року тому, коли Ейрінин батько, князь Келлах, проголосив себе королем Ленніру.

Ейрін досі не могла звикнути до нового батькового титулу і до нового статусу їхньої маленької країни, що тулилася між трьома великими державами, кожна провінція в яких не поступалася за розмірами всьому Леннірові. Та й решта Південних Королівств були значно більші, їхні правителі мешкали в палацах, мали свої столиці — а в Леннірі такої не існувало з тієї простої причини, що тут не було жодного пристойного міста, лише села та невеличкі містечка. Ну, а замок, хай навіть це Кардуґал з його п’ятьма вежами і двома кільцями фортечних мурів, нітрохи не тягнув на горде ймення столиці.

Проте Ейрін аж ніяк не вважала це недоліком Кардуґала. Вона любила замок, де провела всі п’ятнадцять років свого життя, і не проміняла б його на жодне місто. Та попри те дівчина пристрасно мріяла коли-небудь вирватися звідси, вирушити в тривалу подорож, побувати в усіх куточках Абраду — не лише Південного, а й Північного, відвідати різні країни континенту і всі найбільші острови, а передовсім — леґендарний Ініс Шінан, не менш леґендарний Тір Мінеган і геть загадковий Ініс на н-Драйґ, де майже тисячу років тому помер останній у світі дракон… На жаль, про все це їй залишалося тільки мріяти.

Ґалерея була відкритою, опівденне сонце палило несамовито, і Ейрін пошкодувала, що не пішла коридором на першому поверсі. Дарма що на ній була лише легенька сукня без нижніх спідниць, вона все одно мало не зомлівала від спеки. Заздрісно подумавши про те, який свіжий вигляд мала леді Шайна, ніби пекучі сонячні промені й розжарене повітря зовсім не діймали її в дорозі, Ейрін прискорила ходу, майже бігцем дісталася кінця ґалереї і з насолодою поринула в приємну прохолоду Королівської Вежі. Товсті кам’яні стіни в поєднанні з чарами, накладеними на них Іґаном аб Кіном, придворним чаклуном Кардуґала, захищали житлові приміщення замку від палких обіймів літа, а взимку надійно утримували всередині тепло, завдяки чому не доводилося надто сильно палити каміни.

Ейрін вибігла по сходах на п’ятий поверх, де було розташовано дівочі покої, і передовсім зазирнула до своєї кузини Фіннели з наміром розповісти їй про леді Шайну і разом з нею дочекатися майстра Левеліна, що мав доповісти про прибуття гості. Сьогодні зранку батько з дядьком Рісом поїхали на полювання, і до їхнього повернення Ейрін залишалася головною в Кардуґалі. Принаймні, формально.

Фіннели в себе не було, а чергова покоївка повідомила, що недавно вона подалася гуляти по замку. Тоді Ейрін пройшла до своєї спальні, там скинула м’які туфельки, забралася з ногами на широке ліжко і розгорнула на колінах книжку, яку щойно принесла з бібліотеки. На титульній сторінці великими літерами було надруковано: „РОЗДУМИ ПРО МОР ДЕОРАХ“, нижче, дрібнішим шрифтом: „Кара Великого Дива чи підступи Китрайла?“, і в третьому рядку заголовка: „А може, щось інше?“

Наявність таких вільнодумних книжок у бібліотеці Кардуґала постійно слугувала предметом запеклих суперечок між Ейріниним дідом, князем Тирнаном аб Овайном, і місцевим духівником, Еваном аб Гивелом. Позаторік, після смерті старого князя превелебний Еван замірився був очистити бібліотеку від „єретичної погані“, проте новий князь, Келлах аб Тирнан, хоча й не цікавився філософськими проблемами, катеґорично заборонив йому чіпати батькові книжки, пригрозивши вигнанням із Кардуґала. Духівнику довелося скоритись — боротьба за чистоту віри, безумовно, справа свята, але й втрачати своє місце при дворі він анітрохи не хотів, надто ж з огляду на те, що Леннір от-от мав стати королівством. Відтоді превелебний Еван більше не заводив мови про знищення книжок, а крім того, ще й мусив миритися з тим, що мало не на кожній сповіді Ейрін, із чистісіньких пустощів, цитувала йому уривки з наукових трактатів, які суперечили офіційній доктрині Духовної Ради Півдня. У минулому він міг дозволити собі конфліктувати з князем, але поводитися так із королем та королівською дочкою вже не наважувався.

Чекаючи на управителя, Ейрін навмання гортала книжку в пошуках якоїсь влучної цитати, щоб пришпилити нею превелебного Евана на завтрашній зустрічі, і водночас думала про свого діда Тирнана. Старий князь зажив собі слави жорсткого та суворого правителя, однак для Ейрін він передовсім був любим дідусем, який просто душі в ній не чув. Звичайно, він любив й інших своїх онучок, доньок меншого сина Ріса, проте Ейрін завжди була в нього на особливому рахунку. Можливо, тому що зростала напівсиротою — її мати, ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→