НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМЦей став повісплений, осінній чорний став,як антрацит видінь і кремінь крику,виблискує Люципера очима. П'янке бездоння лащиться до ніг. Криваво рветься з нього вороннямайбутнього. Летить крилатолезона утлу синь, високогорлі сосниі на пропащу голову мою. Охриплі очі збіглися в одне —повторення оцього чорноставу,насилу вбгане в череп. Неприхищенний,а чуєш, чуєш протяг у душі!?ВЕРТЕПНа першому поверсі – двоє людейна другому – їхні тіні. Вправний оператортак освітлює кадр,що й не добереш,де люди, а де лиш тіні. Внизу проказують: нам з тобоюжити в любові й радості. Вгорі повторюють: мав би ніж —зарізав би як собаку. Потім на кін виходитьхтось третійі починає агітувати за рай,що росте й ростевсе вище й вище. Сніп світла зноситьсяв порожню небесну твердь,де чути янгольські співи:«одним кипіти в маслі,а другим у смолі». Нарешті починаються танці:на авансцену вискакує чорті починає обертатися. Раз він стає на ноги,вдруге – на руки,доти перевертається,поки руки не приростають до землі,а ноги зависають в повітрі. І тоді стає помітно,що обертається, власне,тільки тулуб. * * *Мені здається, що живу не я,а інший хтось живе за мене в світів моїй подобі. Ні очей, ні вух,ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілийв своєму тілі. І, кавалок болю,і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис. Ти, народившись, виголів лишень,а не приріс до тіла. Не дійшовсвоєї плоті. Тільки перехожиймежисвітів, ворушишся на сподічужого існування.
Сто ночейпопереду і сто ночей позаду,а межи ними – лялечка німа:розпечена, аж біла з самоболю,як цятка пекла, лаконічний крикусесвіту, маленький шротик сонця,зчужілий і заблуканий у тілі. Ти ждеш іще народження для себе,а смерть ввійшла у тебе вже давно. * * *Порідшала земна тужава твердь,міський мурашник поточив планету. Міліціонери, фізики, поетивигадливо майструють власну смерть. Протрухлий український материкросте, як гриб. Вже навіть немовляткой те обіцяє стати нашим катомі порубати віковий поріг,дідівським вимшілий патріотизмом,де зрідка тільки човгання чобітнагадує: іще існує світсправіку заборонений, як схизма. Ця твердь земна трухлявіє щодня,а ми все визначаємось. До сутідоходимо. І, Господом забуті,вітчизни просимо, як подання. * * *Біля метро «Хрещатик»щоранку зупиняєтьсядитячий візок. Двірничка вибирає з чавунних урннакиданий мотлох —старі газети, ганчір'я,коробки з-під сірників, недокурки,навантажить ними візокі сквером каштанів рушає далі. А сьогодні, напередодні свята,вона вбрала найкращу спідницю з сатину,новенькі черевики й фуфайку,навіть візок прикрасилаштучними квітами з поролону. Усмішка і задума на її обличчітворить рівновагу щастя. * * *Посадити деревце —залишити про себе найкращу пам'ять. І вони стали висаджувати вздовж колючого дротуквіти, кущі, дерева. Дикий виноград обснував гострі шпичаки,розвісив лапате листяі навіть попускав синюваті грони,повився повій,трублячи в поблідлі сурми ніжності. Коло горожі порозпускались такі півники, півонії, жоржини,що заберуть очі і не повернуть. Начальство, перевіряючи, як вони виконують взяті соцзобов'язання,завжди ставило проти графи«заходи по естетичному вихованню ув'язнених»:ведеться на високому ідейно-політичному рівні. Одні тільки підписи високого начальстваїм нагадували забуті шпичаки дроту.
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
