Читать онлайн «Гості на мітлі»
Автор Владимир Рутковский
Володимир Рутківський
ГОСТІ НА МІТЛІ
Рутківський Володимир Григорович народився 1937 року в селі Хрестителеве на Черкащині. Освіту здобував в Одеському політехнічному інституті та на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. О. М. Горького. Працював на Одеському суперфосфатному заводі, літпрацівником багатотиражної газети, редактором Одеського облтелерадіокомітету, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України.
Він — автор поетичних збірок «Краплини сонця», «Плоти», «Повітря на двох», «Рівновага», «Знак глибини», «Відчиніть Богданове вікно», повісті для дітей «Аннушка», повісті-казки «Друзі з лісової заплави» (рос. «Бухтик из тихой заводи») та інших книжок. Окремі твори опубліковані в перекладах на болгарську, угорську, чеську та ряд інших мов. В. Г. Рутківський — член Спілки письменників СРСР.
До книги увійшли дві повісті-казки українського радянського письменника «Бухтик з тихого затону» і «Гості на мітлі», в яких поряд із сучасними школярами діють персонажі із народних казок. Твори вчать чесності, справедливості, бережливому ставленню до природи.
Рецензенти Геннадій Почепцов, Михайло Слабошпицький.
ПРИБУТТЯ
Треба, здається, переходити на ручне управління…
Далеко внизу мовчазно пропливала опівнічна земля. Нещодавно випав рясний дощ, і вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно і холодно виблискували зірки. Сірими стрічками асфальтових доріг неспішно, неначе лісові світлячки, проповзали вогні запізнілих автомобілів.
Незабаром щезли і вони.
А СТУПа все летіла та й летіла. Навколо стояла глибока тиша. Зрідка сліпучі риски метеорів пронизували простір і згасали, не досягнувши землі.
Зненацька Ядвіга Олізарівна подалася вперед.
— Здається, звідсіля починаються мої рідні місця, — неголосно проказала вона. — Проте що я верзу? Які вони мені рідні? Крім горя, нічого я тут не зазнала… Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув?
Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око і солодко позіхнув. Тоді понюхав повітря і стурбовано попередив:
— Рано ще сідати. Надто вже тягне звідусіль людським духом. Звідси тягне… звідси… і звідси…
Ядвіга Олізарівна на знак згоди хитнула сивою головою і знову подумки віддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, піднялася трохи вгору і нечутно полетіла уздовж русла вузенької звивистої річки. В обличчя війнуло вогкістю. Ядвіга Олізарівна мерзлякувато зіщулилася, подмухала на руки і скомандувала СТУПі взяти правіше.
Тепер вони летіли над лісовим масивом, котрий з такої відстані більше був схожий не на ліс, а на величезну чорнильну ляпку. І лише гострий погляд Аристарха міг вирізняти в ньому окремі дерева та кущі.
— Все летимо та й летимо, — зауважив він і потягнувся так, що аж кісточки затріщали. — А між іншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?
