Ірен Роздобудько
ШОСТІ ДВЕРІ
ЧАСТИНА ПЕРША
Я добре пам'ятаю день i ту мить, коли з'явилася на свiт. I нехай тисячi говорять, що цього не може бути, проте я знаю, що один iз цих тисяч мене чудово розумiє.
Пам'ятаю: спочатку було море. Його простiр — м'який i обволiкаючий, як глiцеринова олiя, — увесь був пронизаний тонкими ультрамариновими променями, всерединi яких рухалися золотавi бульбашки. Вони приємно лоскотали шкiру, наповнюючи її повiтрям i пiдштовхували до поверхнi. За рiвним краєм води була така сама рiвна, мов бiла пелюшка, смуга повiтря. Пiдхоплена золотими бульбашками, я легко опинилася в бiлому просторi, навiть не встигнувши усвiдомити, що стихiя змiнилася. Повiтря було легким i прохолодним, як струмiнь молока. Однак цей прошарок видався менi зовсiм нецiкавим, нiби чистий аркуш паперу, i я полинула далi вгору. А вгорi був лiс. Точнiше — лише крони гiгантських дерев (за яку твердiнь чiплялося їхнє корiння, я не зрозумiла). Цi крони не були схожi на жодне дерево у свiтi. Розкидисте вiття — синьо-зеленого насиченого кольору — тяглося вздовж усього простору, як часом тягнуться вiд краю до краю неба дощовi хмари. Летiти мiж гiлками було весело. Взагалi, лiтати — от що було найчудовiшим iз усiєї пригоди. Що вище я пiднiмалася, пронизуючи густе переплетiння вiт, то бiльше згущувалося свiтло, аж поки врештi не настала повна темрява. Очевидно, я входила в наступну стихiю. Але яка вона, я не могла розгледiти — нiч облягла з усiх бокiв.
Пам'ятаю, як, долетiвши до межi листяного простору, вiдчула опiр якоїсь невидимої мембрани й хотiла було повернути назад, але раптом яскраве, нетутешнє i незнайоме свiтло — свiтло-нiж, свiтло-батiг — полоснуло по очах, а густа патока чужого повiтря забила гортань гарячим струменем. Чуже повiтря насильно влилося в нiздрi, нiби я втягла ними травневий мед уперемiш iз сосновими голками…
Пам'ятаю гостре бажання повернутися назад — у крони, в молоко, у воду. А потiм настала порожнеча. Я бiльше не могла нi лiтати, нi плавати.
Однак дивна властивiсть пам'ятi залишилася зi мною. I тому я так само чiтко пам'ятаю, що першi Дверi намалювала, коли менi ледь виповнився рiк.
Звичайно, це були не дверi, швидше — нерiвний напiвкруглий розчерк на шпалерi.
— Дивiться-но, вона малює! — сказав хтось у кiмнатi.
— Не встигла навчитися ходити, як уже зробила шкоду! — вiдгукнувся iнший голос.
— Нiчого, зараз вiзьмемо гумку i… — додав хтось третiй.
Передаючи цi слова, я, звичайно, лукавлю, тому що могла вловити тiльки iнтонацiю, з якою вони вимовлялися. I одне можу сказати напевно: вона була зворушливо-розчуленою.
Хоч би як там було, я знаю, що цей розчерк на стiнi був Дверима. Як знаю й те, що вiд моменту народження мною заволодiла ця нав'язлива iдея (наскiльки, звичайно, це можливо в розумiннi дитини) — знайти Дверi, за якими було б ТЕ повiтря, ТОЙ лiс i ТЕ море. Я просто хотiла повернутися. Але — куди?…
Усе, що вiдбувалося пiсля того першого розчерку на стiнi, пам'ятаю досить уривчасто, як кадри зi старої кiнострiчки.
Перший бант, що туго стягнув волосся на потилицi (вiдтодi зненавидiла все, що чiпляють на голову!)…
