Наталія Довгопол
Прокляте небо
Колись давно, гортаючи стародруки в Лаврській друкарні, я натрапила на гороскоп. Гороскоп у церковній книзі XVII ст! Знахідка так вразила мене, що я ніяк не могла викинути цей факт із голови. Думка про дуалістичний світогляд сучасників, у якому пліч-о- пліч існували антична філософія та християнське вчення, давні язичницькі вірування та прогресивні наукові досягнення епохи не давала мені спокою. Захотілося зрозуміти, переосмислити та по-своєму розповісти історію, написану в шкільних підручниках, знаходячи місце для чар, подвигів та кохання.
© Довгопол Н. О. , 2019
© DepositPhotos. com / Ashva_pictures, обкладинка, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019
Частина перша
Серп молодого місяця
У садках уже достигали груші та вабили до себе жовтими боками й медовими пахощами. Час було обривати. Діти й старі баби поприходили на фільварок із кошиками та ряднами – у кого що було. Рвали й складали, грушка до грушки. Не дай Боже яку надкусити! Собі можна було забрати хіба підгнилі чи червиві, але цього року – як на зло – усі груші видалися напрочуд гарними.
Отак рвали та зітхали, доки тріск гілок і голосний зойк не відвернули їх від роботи.
Це Дунька Ковальчишина прийшла зі своїм козубом, що здавався вдвічі більшим за неї, та, перечепившись через колоду, із розгону влетіла в купу хмизу.Менші засміялися, старші дівчата лиш закотили очі – із цією Дунькою завжди щось траплялося. Вона постійно спізнювалася чи то на роботу, чи на вечорниці, трощила своє й панське майно, а на вигляд була така, ніби весь час літала десь у захмарних висотах.
Дунька ж на те не зважала. Вона щоразу підіймалася, обтрушувала з себе пилюку, терла набиті коліна та йшла собі далі, навіть не показуючи, що боляче. За це її не любили ще більше.
От і зараз вона підвелася і, ніби нічого не сталося, побрела до груші, біля якої вже стояли дві її сестри.
– Ти чого так довго? – прикрикнула старша, Райка.
– Годувала кролів, – коротко відповіла Дунька, шмигаючи кирпатим носом.
– Ти їм що, борщі варила? Ми вже три дерева обірвати встигли, доки ти там ходиш! Тринадцять літ, слава Богу, а моторна, як болотяна черепаха!
Дунька промовчала, змалку пам’ятаючи бабину приказку про те, що розумніший змовчить.
У тому світі вона ходила на прощу в золотоверху Печерську лавру, стрибала на конях по вільних степах Запоріжжя, пливла на чайці аж до Царгорода та ніколи в житті більше не рвала панські груші.