Читать онлайн «Тіні наших побачень»
Автор Іван Байдак
Іван Байдак
Тіні наших побачень
Гештальт
Плавлені на сонці люди, які губляться в мережеві власних заборон і упереджень, їхні розчинені в повітрі молекули парфумів, які паморочать свідомість і викликають звабливі флюїди. Непотрібні стосунки, що тягнуться вічність, випадкові моменти, що закарбовуються в пам’яті й живуть, хай і не дістали матеріалізації.
Кажуть, зміст мають навіть неконтрольовані емоційні поривання, рослини, що викликають алергенні подразнення, секунди, котрих бракує, щоб устигнути на потяг метро. Навіть компіляція гороскопів чи візерунки ліній на руці. Навіть психологічні зрушення і фізичні залежності. Навіть випадкові статеві зносини.
Це просто ламання метафізичних канонів, збіг геометричних координат, актуальність підтекстів, прихильність долі. Це просто набір позначень, які дають оманливу свободу вибору, розсіюють увагу, адже важлива зовсім не номінація, навпаки — характеристика.
Якщо ти віриш у Бога, ти не можеш вірити в долю. Ці дві першооснови надто взаємозаперечні, щоб мати бодай мінімальні точки зіткнення. Припустімо, Бог справді існує. Невже його тішить спостерігання за виставою, кінець якої він знає наперед? Хоч би вона й улюблена. Невже йому нецікаво дати маріонеткам крихту свободи і споглядати, як вони скористаються таким шансом?
Марті 32 віку, і навряд вона замислювалась, що карколомний цикл нелогічних подій її життя колись може зв’язатися в щось ціле. Навряд вона планувала послідовність епізодів, найімовірніше, не очікувала на таку розв’язку. Навряд вона цим задоволена.
Усе почалося, коли вона потрапила в це місто: похмуре й безлике, сумбурне, лукаве і водночас привабливе, прозоре, незриме... інколи «своє».
Вони споглядають її крізь призму типових критеріїв та фантомних здогадок, як силіконовий об’єкт зі стандартним набором функцій, як суміш нерегульованих рефлексій і нервових збуджень, як несправджену розбалансовану постать з її надуманими комплексами, псевдопереконаннями, роздвоєнням поглядів.
Вони називають її Мартою, мені доводиться називати її просто — я.
Відверто, мені було зручно в цьому імені. Моє тіло уособлювало певну істоту з унікальним набором кодів і мікросхем. Істоту, яка цілком безпечно для навколишніх могла виходити назовні, вдавати необхідний рівень соціальної адаптованості, внутрішніми радарами сприймати ймовірні перешкоди. У когось навіть могли виникати домисли стосовно потенційних реакцій. Що відбувалося всередині — важко піддавати опису й розумінню. Минуле було протертим, майбутнє неясним, причини деяких учинків незрозумілими, наслідки не завжди давали відповідь. Утім, мені було зручно. Я все сприймала як належність, як факт.
Наприклад, що в Марти дуже суперечливе «я»: воно вередливе, нестійке, підвладне спокусам... Її нервову систему рідко пригнічують зовнішні подразники, зазвичай удосталь внутрішніх резервів. Її соціальна адаптованість цілком безпечна, вона не викидає відчай назовні, тому частіше задихається ним ізсередини. А ще вона надто вирізняється, її не вистачає на реальний світ, живих людей.
