Читать онлайн «Парадокс любові»

Анатолій Дністровий

Автономія парадоксу

^{Про творчість Паскаля Брюкнера}

Ім'я французького романіста й есеїста Паскаля Брюкнера не потребує «рекламного супроводу», оскільки добре знане у філософських, кінематографічних і літературних колах як Європи, так і за її межами. Його есеїстичні книги та романи привертають увагу поважних книжкових оглядачів Франції, США, Британії, Німеччини, Росії; його провокативні ідеї, закладені в цих книгах, породжують полеміку за полемікою, а також надзвичайно конфронтаційні відгуки із різноманітними ярликами: від адепта вольтеріанського моралізму та Просвітництва (Брюкнер-мислитель) до продовжувача традиції еґоцентризму та імморалізму (Брюкнер-романіст).

Уже в зрілому віці сам Паскаль Брюкнер спробував визначити власну творчу «ідентичність», зауваживши, що передусім є романістом, а вже відтак есеїстом; що література — це пристрасть і усвідомлено обраний спосіб життя. Ще підлітком він вирішив ніколи не ставати на службу, не одружуватися й не заводити дітей, а займатися винятково літературою (звісно ж, у зрілому віці він одружиться й матиме донечку). Його батько за фахом був інженером-гірником і мріяв про політехнічну освіту для сина, однак Паскаль обрав шлях літератора й донині заробляє на хліб переважно письмом і викладанням.

На початку своєї академічної та інтелектуальної кар'єри Паскаль Брюкнер був близьким до Ролана Барта і Юлії Кристевої, особливо ж дружні стосунки ще з молодих літ у нього склалися з Андре Ґлюксманом. Під керівництвом Ролана Барта у 1975 році Брюкнер захистив дисертацію, присвячену сексуальній емансипації в поглядах Шарля Фур'є, ідейний відгомін якої простежується й у книзі «Парадокси кохання».

Паскаль Брюкнер — лавреат премій Французької академії, Ренодо, Медічі, автор відомих романів «Гіркий місяць» (1981, 1992 — кінопостановка режисера Романа Поланскі), «Божественне дитя» (1992), «Викрадачі краси» (1997), «Любов до ближнього» (2005). Водночас він є автором оригінального есеїстичного корпусу: «Ридання білої людини» (1983), «Демократична меланхолія» (1990), «Спокуса невинністю» (1995), «Вічна ейфорія: есе про примусове щастя» (1997), «Парадокси кохання» (2009) та інші. Його есеїстика активно обговорюється в медіа й серед інтелектуалів, перекладається іншими мовами. Вагома в творчому доробку Брюкнера й соціально-філософська колумністика, яка охоплює широчезний діапазон тем: від сексуальної свободи до окцидентально-східних стосунків, від критики «маскулінізації» жінки у фемінізмі до критики стереотипності пацифізму, від майбутнього Європи до сутінків західної демократії, від аналізу близькосхідних проблем до міжетнічних ексцесів у Франції.

Не менш інтенсивним є і його громадське життя — підписання спільно з іншими інтелектуалами низки політичних петицій, заяв; виступи, скажімо, на захист російських політв'язнів чи з вимогами державного суверенітету для Палестини, — а також участь у засіданнях різних соціально орієнтованих рад, комітетів.