Читать онлайн «Повісті. Оповідання. Новели»
Автор Ольга Кобылянская
Ольга Кобилянська
ОПОВІДАННЯ
ЖЕБРАЧКА
Сонячне тепле передполудне в червні.
Вікно моєї артистично урядженої кімнати стояло широко відчинене, а я сидів перед ним при столі до писання.
Один з найкращих, найдикіших карпатських краєвидів пишався якраз перед моїм вікном. Великанська, на піраміду подобаюча, густо залісена гора взносилась під небозвід. Біля неї темний вузький яр різнородно формованих, залісених гір і скель. До того безпреривний шум соснових лісів, пригадуючий море, і повно сонця.
Всюди якнайбільше сонця.
Ніколи не видалась мені зелень лісу такою живою, інтенсивною; безхмарне, прозоре небо ніколи таким синім, лагідним. Я цілком потонув у тім виді...
Потонув!. .
Те замало сказано.
Я відчував сю препишну красу природи кождим нервом; їв її очима, упивавсь її існуванням, а до того всього і знав, що сили, котрі становили мою душу, збудила вона, що викохала їх сама-самісінька вона...
Щасливий, хто може розуміти її!
Непоборима охота заволоділа мною записати нині одну вже часто обдуману ідею. Відвернувши майже насилу погляд від природи, почав я впорядковувати думки.
Вони піддаються, вони і супротивляються, вони розпорошуються, вони глузують собі з мене...
я не можу!!- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!
Я відчуваю таке скавуління цілим тілом від стіп до голови. Стараюсь не звертати на се уваги і пробую бути ніби глухим. Годі!
- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!
Воно завзялося на мене, впилося в мене, а я вслухувався з нервозністю, ба з охотою, повною скаженості, в те скавуління.
- Славно! славно! - шепотять мої уста з неописаним сарказмом. - Славно! - і подразнений майже до крові, шпурнув я перо на стіл.
Слухаю з повздержаним віддихом одну хвилину, другу, третю, аж нараз:
- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!
Се може чоловіка довести до божевільства.
Кидаюсь до вікна, щоб її побачити. Мене немов щось пхає ще, щоб я побачив її! Вона тут!
Сидить перед містком, що веде до торговиці, і скавулить. Ні, нехай собі вже думають, як хочуть, але се справді чисте добродійство, що жебрання заборонено. По малих містах існує ще та кара божа, хоч для бідних суть і там якісь запомоги. Але я зроблю всьому кінець. Шпурну їй грошей, щоб мовчала, або щоб винеслась звідси, або щоб просила хоч жебрацьким тоном, або щоб... або щоб... ох! щоб ти заніміла!
- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!
В мені скипіло, і я усміхнувся лиховісно.
