Танок чугайстра
1
Ви тільки скажіть, як можна пережити таке паскудство?! Вже другий день із самісінького рання за вікном негода й хвища. Звісно, замість того щоби гасати звивистими плаями чи запускати човники в потічку, ми з Васьком мусимо стирчати в хаті й слухати, як за вікнами ліниво розхитуються і невдоволено шумлять лапатими вітами височенькі смереки.
Не менше за нас страждає наша бабуся. Ні, вона не збиралася йти з нами на гульки, просто була б не проти, якби ми вже трохи злізли з її шиї. За ці дні ми геть-чисто замучили стареньку.
— Бабуню, бабуню, — вкотре просимо ми, — а розкажіть нам про чугайстра!
— Та я ж тільки вчора розповідала, — усміхається бабуся Марія, поправляючи на голові хустину.
— Ну розкажі-і-іть, — канючить Васько.
— Ну будь ла-аска-а-а-а, — підпрягаюсь і я…
Ми знаємо: бабуся ніколи не відмовить, коли ми отак удвох напосядемо. І якби в наші голови навіть і закралася хоч дрібка сумнівів, їх тут-таки розвіяла б ота сонячна бабусина усмішка, що так часто огортає дивовижним м’яким теплом. І не дивно, адже бабуся нас страшенно любить і дуже сумує за нами, бо навідуємося до неї в гості, у чарівне карпатське село, лише двічі на рік — під час літніх канікул і взимку, на Різдво.
Бабуся називає мене квіточкою. Це з великої любові. А ще — через те, що в мене ім’я квіткове, — Лілія. Хоча так я тільки контрольні роботи у школі підписую, бо «Лілія» звучить якось дуже по-дорослому. А я ще тільки трішечки доросла, мені лише одинадцять років чотири з половиною місяці й три дні. Насправді ж усі мене звуть Ліля, або найчастіше Лілька. А Василька Васьком кличуть. Це для зручності так, щоби швидше було. Бо він і сам у нас такий швидкий і вертлявий, наче отой вітер, що за вікном теперки розшумівся.
— Гаразд, умовили бабу, — випромінює чергову порцію сонечка бабуся, гладячи нас із братиком по голівках, — розкажу вам про чугайстра…
— І про нявок, і про нявок! — радіє Васько.
— Аякже, який же чугайстр без нявок? Без нявок чугайстр пропаде з голоду.
— Невже він їх насправді їсть? — не віриться мені.
— Хто зна, пташечко, — відповідає бабуся, — одначе всяка звірина чи людина мусить щось-то їсти, аякже.
— А що, бабусю, чугайстр — це людина? Чи звір?
— Важко сказати, — замислюється бабуся. — З одного боку — звір, бо в лісі сидить самотиною, волохатий, наче вівця. А з іншого — нібито й на чоловіка схожий: на двох ногах ходить, танцювати страх як любить… Та й узагалі, подейкують, що чугайстри — то люди, яких із лютої злості хтось прокляв. Тепер і блукають вони хащами. Отаке…
— Бабуню, бабуню, а чугайстр великий? — спитав Васько.
— Різні бувають.
— А більший за… за слона?
— Мабуть, що більший. Щоправда, слона я, діти, не бачила.
— А чугайстра що, бачили!? — аж підскочили ми.
— Та де бачила — що люди кажуть, те і я вам.
— Бабуню, бабуню, а хто сильніший: слон чи чугайстр? — не вгавав Васько, який саме побував у зоопарку й уже два тижні все порівнює зі слоном і вимірює тільки слонами. Він навіть якось визначив, що таткова «Таврія» має пів слонячої сили.
— Це дурне запитання, — перервала я. — Хай краще бабуся розкаже, де чугайстра можна знайти.