Читать онлайн «Ганька - сама собі ворог»

Галина ТАРАСЮК

ГАНЬКА — САМА СОБІ ВОРОГ

Оповідання

Ганьку розбудила радісна думка: «Вставай, Ганько, на базар!». І Ганька радісно встала, хоч до того базару було ще ого! Але в Ганьки й роботи, слава Богу, було — ого ще й з гаком! Лю-юдоньки! Це ж лиш подумати: три кабани в оборі! А в курнику — птахоферма! А це ж треба все те попорати, нагодувати, щоб не кувікало-квоктало-гелготала, і аж тоді бігти на базар.

Останнім часом Ганька любила бігти раненько на базар. Галопом! Як колись, за колгоспу, — на поле. Бо, як було здоров’я, любила робити, а зараз полюбила святкувати. Але свят мало, а базар якраз поважна причина, щоб розігнутися, розправити горба на плечах, походити, подивитися, з людьми поговорити… А то за тою роботою нема коли між собою словом перекинутись. От ще недавно, перед Великоднем — біжить Ганька галопом із сапою вже й не пам’ятає куди — чи то на Миколині, чи на Петрові поля, чи на город до Марусі, а Явдошка Сергієва лементить через тин з лавочки:

— Ганько, голубко, зайди на секунду, посидь коло мене, поговори, я ж тебе вже сто років не бачила!.

— Гой, Явдоню, нема коли, пташко, розсиджуватись! Спасатися треба! Гоно, Доню, бурани бураки глу-у-ушат, спа-асу нема! — лементить Ганька у відповідь, пробігаючи мимо, наче за нею орда женеться.

— Ганько, — ледь не плаче Явдошка, — бурани були й будуть! Нас не буде!

— Будем, Явдошко, пташко, будемо! Гось Великдень прийде… і похристосаємось, і наговоримось! — обіцяє Ганька вже здалеку весело, хоч сама аж наче сердиться на Явдошку: «Як це люди можуть на лавочці сидіти, коли стільки роботи в селі? А прем би й було за кого сидіти, як от в Явдошки, не сиділа б, бо наче якось перед людьми встидно».

Ганька тому й не слабує ніколи, що встидно.

Ага, наче її нічого не болить… Болить! І голова, і ноги-руки крутить. Але як це сидіти, коли стільки роботи: і на полях у Миколи, і на городах у Петра і Марусі… Наче совість мучить. А тепер-от совість Ганьку мучить, що не посиділа з Явдошкою, коли та її з лавочки кликала. Так вони й поговорили, й не похристосались — померла Явдошка на самий Великдень… І чого?! Та ж в таких розко-о-ошах прожи-ила… Сірожа, чоловік, все при начальстві крутився… А жалів як! Та й сама Явдошка не перетрудилася… І діти не обіжали… А от — вмерла! А чого так рано, один Бог знає…

Думає Ганька сумно, нашвидкоруч умиваючись над баняком у темному ванькірі. Шкода Ганьці Явдошку, що так рано й безпричинно зі світу пішла… Зате який похорон був… От вже гарнющий! А як гарно ді-іти плакали… Ганька зітхає, бо знає, що за нею так гарно ніхто не заплаче. Племінники — не діти… А як вона, часом, чийсь похорон хвалить, дратуються: «Ви, тітко Ганько, як скажете… Похорон гарнющий! Гарно плакали! Як це можна гарно плакати чи когось ховати?! Похорон як похорон!»

— Е, не кажіт, — вкотре подумки заперечує племінникам Ганька, на своє, гірке й потаємне набиляючи.  — Можна запорпати людину, як собаку, а можна — достойно, як… Людину…

— Але чого це я із самого досвітку — за упокій, коли треба за здравіє? — Сама собі дивується Ганька, згадавши про базар.  — Скоро вже з’їжджатися почнуть, а я моняюсь!