Через ліс-переліс, через море навкісНовий рік для людей подарунки ніс:Кому – шапку смушеву кому – люльку дешевуКому – модерні кастети, кому – фотонні ракети,Кому – солі до бараболі, кому – три снопи вітру в полі,Кому – пушок на рило, а дядькові Кирилові – крила. Був день як день, і раптом – непорядок,Куфайку з-під лопаток – як ножем прошило. Пробивши вату, заряхтіли радо,На сонці закипіли сині крила. Голодні небом, випростались туго,Ковтали з неба синє мерехтіння,А в дядька в серці – туга,А в дядька в серці – тіні. (Кому – долю багряну, кому – сонце з туману,Кому – перса дівочі, кому – смерть серед ночі,Щоб тебе доля побила, а Кирилові, прости Господи, – крила. )Жінка голосила: «Люди як люди. Їм доля маслом губи змастила. Кому – валянки, кому – мед од простуди,Кому – жом у господу, а цьому гаспиду, прости Господи, – крила?!»Так Кирило до тями брів,І, щоб мати якусь свободу,Сокиру бруском задобрив,І крила обтяв об колоду. Та коли захлинались сичі,Насміхалися зорі з КирилаІ, пробивши сорочку вночі,Знов кипіли пружинисті крила. Та Кирило з сокирою жив,На крилах навіть розжився —Крилами хату вшив,Крилами обгородився. А ті крила розкрали поети,Щоб їх муза була не безкрила,На ті крила молились естети,І снилося небо порубаним крилам.
(Кому – нові ворота, кому – ширшого рота,Кому – сонце в кишеню, кому – дулю дешеву,Щоб тебе доля побила, а Кирилові – не пощастить же отак чоловікові! – крила. )
Перо
Перо, мій скальпелю вогненний,Ти мій жорстокий лиходій,Мій дикий поклик цілоденний,Первоцвіт мій, перволюб мій!Нам розтинати дні ці каріДо серцевини, до зорі,Куди не дійдуть яничариВ облудній словоблудній грі. Дні полохливі, і невтішні,І лаконічні, точні дні,І дні, мов глечики з Опішні,Протяті шпагами вогнів,І дні, яким нема відради,І виноградні теплі дні,Де тихо сплять старі досади,Зіщулившись на самім дні. Дні променисто легковажні,Горбаті дні, мозільні дні,І дні чеснот, і дні продажні,Яким солона кров зрідні. Перо – це наша чорна доля,Все обійти і все знайти,Аж поки в головах тополяНе прошумить за два хрести.
Балада золотої Цибулі
Звичайна цибулина —
Зоря нужденних.
Пабло НерудаВона – золотощока богиня продажних ринків —Маятником погойдується в гроні вінка,Обнявши за шию горбату тітку Горпину. Вона – заплетена німфа в зів’ялі коси подруг,Обмацана мільйонами ласих очей,Прагне збутися своєї золотавої цноти!Вона – малесенька баня підземних церковок —Дрижить за свою золоту віруючу душуПеред язичницькою захланністю тупого ножа!Почервоній – простягаючи за її золото сміття своїх мідяків!Вона вже чує, як мліють її золоті грудиВ передчутті газових обіймів джиґуна Вогню. Вона – королева краси сільських світанкових базарів —Принишкло сидить на гауптвахті солдатської кишені,Невинна золота фея жорстокого Апетиту. Вона – рідна сестра черствого житнього ХлібаІ близнючка-сестриця біложупанного Часнику,Вона – золота граната у пащу студентського голоду,Затята суперниця розвареної рохлі Картоплі,Вірна подруга кухонної скромниці Солі,Мала Жанна д’Арк на всіх англосаксів-мікробів,Вона – ніжна Лаура якогось кирпатого Петра ПетраркиЗ київського технічного училища на Подолі,Захована у теплиці його саморобної валізки,Чи вона – забута, занедбана Цибулина Попелюшка,Що безіменно зітліє у шлунку якогось бонзи,Вона, золота-золотісінька, не знає, як їй судилось вмерти,Чи судилось лягти їй святими білими німбамиНа нерозгадану тайну пшеничної скибки,Чи вона має крутити хула-хуп перед кривавим ШашликомНа срібному тлі грузинського князя Шампура…Починається золота агонія передсмертного стриптиза:Вона скидає свою золотаву шубку,Вона скидає свій золотавий лискучий светр,Вона скидає свою золотисту ніжну сукенку,Вона скидає свою золотісіньку льолю-лушпинкуІ, оголена, біла, плаче од зґвалтованої цноти,Вона – золота Цибулинка з маминого городу,Вона – золота Весталка з храму Таємниці Буття,Зібгана в золотий кулачок переляку…
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
