Читать онлайн «Діти Праліса»

…Вітер шумів листям велетенських беріз. Здається, таких Пташка зроду не бачила… Чи бачила? Вона стояла на крутій горі, а точніше — на високому березі якоїсь річки. Вода в річці була чомусь дивного, мутнувато-рудуватого кольору. Раптом вітер зміцнів, хмари швидко понеслися над землею, сонце яскравою дугою пролетіло по небу і настала ніч. Дівчина враз розвернулася і побігла в густу діброву, що росла зовсім поруч. Але добігти їй чомусь не вдавалося. Нічне повітря зробилося густим і тягучим, як мед. Зненацька її хтось гукнув. Пташка обернулася і побачила велетенський дуб, а під ним дві постаті: високого чумака в баранячій кучмі і кумедного, схожого на кота, малюка.

— Пташко! — гукнув чумак, а малюк замахав їй рукою.

— Мефодію, Мурку! — крикнула дівчина і кинулася до них, але фігури раптом почали віддалятися і згодом зникли з поля зору.

— Дівчино!

Пташка обернулася. Звідки цей голос?

— Дівчино!

Хтось лагідно торкнувся її голови.

— Прокинься!

Пташка розплющила очі. Над нею схилилася сивокоса літня жінка у дивному просторому вбранні. Волосся її стримував сріблястий обруч з великим яхонтом посередині.

Дівчина підвелася. Лежала вона в кубельці з моху і трави. Місцевість була незнайомою.

— Добридень, бабусю, — сказала Пташка, з цікавістю розглядаючи незнайому стару жінку.

— Добридень, дитинко.

Жінка стояла, спираючись на покручену, але гладеньку палицю й вигляд у бабусі був досить-таки розгубленим.

— Звідки ти тут узялась, красуне? — спитала вона.

Пташка роззирнулася.

— Де це я?

— У Діброві Смутку…

— А до Дніпра далеко?

Здалося, це питання ще дужче спантеличило жінку.

— До Дніпра? Звичайно, далеко! А от до Рудки рукою подати… Як ти сюди потрапила!?

Пташка насупила бровенята.

— Рудка? Ніколи про таку не чула! Я заснула в Очеретянці, що під Черкасами… А до Черкас далеко?

— Ще й як далеко! — сказала бабця, не перестаючи дивуватися з дівчини.

— Ой! Як же я тоді тут опинилася? — злякалася та.

— От і мені цікаво… Стороннім сюди ходу немає… Як звати тебе?

— Пташка. А вас?

— Пташка… Гарне ім’я, — сказала жінка.  — А мене клич бабою Одаркою.  — Стара якусь мить помовчала і згодом сказала: — Ну, ходімо зі мною, Пташко.

— А куди? — поцікавилася Пташка.

— Побачиш. Тут недалеко.

І баба Одарка, накульгуючи на ліву ногу і спираючись на палицю, рушила стежкою з гаю. Пташка пішла поруч. Стежка була доволі широкою, і вони зовсім не заважали одна одній. Пташка роздивлялася діброву. Точнісінько, як у її сні! Казково-велетенські берези впереміш із дубами-велетами оточували її, між дерев росли дивні, досі небачені дівчиною квіти. Пташиний щебет наповнював діброву дзвінкими переливами.

— Як тут гарно! — із захопленням вигукнула дівчина.

Баба Одарка доброзичливо всміхнулася.

— Гарно, але трохи сумно, — відповіла вона.

— Чому? — здивувалася Пташка.

— Стара то історія, дитинко, як світ. Стара і страшна, — баба Одарка тяжко зітхнула.

Стежка звернула трохи вліво, і дівчина почула хлюпання води.

— Річка! — вигукнула вона.