Читать онлайн «Листя землі. Том 2»

Привіт, Володю!

…Почав читати «Листя землі» я з першої сторінки — і ось уже добрих двадцять днів потрошки, по сім-десять сторінок, бреду, морально знесилений, але духовно бадьорий, твоїм Краєм — бреду цією «Книгою доль і днів минущих», мов очманілий від людського горя, від жорстокої правди, від мужності твоєї, яка дозволила піднятися слідом за Нестором Семирозумом на сьоме чи восьме небо і правдиво вичитати трагічну сув'язь людських доль…

Дрозд — ти геніальний! Я не можу не висловити свого захоплення цією мужньою і гіркою на правду лиху книгою. Нічого подібного я не уявляв, бо так чутливо вловити оте шепотіння занімілих від горя й переживань людських душ можна лише тоді, коли ці шепоти-сповіді живуть у твоїй душі, молять і благають відпустити їх у світ, аби інші не ожорсточували себе ненавистю і переймалися вірою й Довірою одне до одного. Та марно пішов до бібліотеки, шукав твої книжки, бо узяв із собою лише «Листя землі» та журнали, в яких друкується друга книга «Листя…». Бібліотекарша каже: «Нет у нас такого писателя…» А я порився і надибав на твою синеньку «Ніч у вересні». Здивувалася. Перечитав «Як я родився», «Замглай» — звідси ти, там уже — проростало «Листя землі». І Галя уже читає. Я ж розкошував над «Листям землі», вражаючись оригінальній композиції твору, дивовижно багатій лексичній палітрі. А ці голоси «збоку», свідків, тих, хто бачив, чув, — це ж диво! Мені ночами ці голоси сняться, вони звучать у моїй свідомості, бо якась магічна сила затаєна в цих своєрідних доповненнях, уточненнях основної оповіді.

Я не пропустив жодного слова, повертався до образних виразів із такою жадібністю, наче макав пальця у мед і обсмоктував. Ти тільки послухай: баронеса «синьо-біла вся, як гербовий папір»; прийшла «червона мітла» і висмикнула останню подушечку з-під дєток моїх, і стукнулися яни голівками об черінь» (який страшний образ доконаної бідності!); Устим «дивився в землю, і земля диміла од очей його»; про більшовицьких агітаторів: «рани наші душевні сіллю слів посипали»; про Соньку, яка з офіцером повіялася «до самих Одес», — покинув Юзеф, «стидно хвору»; «камінь — і той вивітрується, а ви хочете, щоб ум людяцький усе беріг»; про дівку, яка ще заміж не вийшла: «ще не очоловічилася»; «скільки того світу широкого, а людям усе тісно…»

Важко доступитися до цього роману, але — почав. І назвав свої роздуми «Жорстока мудрість життя живого, або Євангеліє від Володимира». Та хіба можна усе це узагальнити, якось систематизувати? Там — доля нашого народу за сто років, а ти спинаєшся щось «виловити» з того бурхливого потоку життя і сказати: ось це головне, що хотів сказати письменник. Що головне? Мабуть, душа людини, яку ти відкриваєш тим, хто зможе, захоче прочитати «Листя землі». Душа Краю, душа народу, велике нелюдське терпіння і віра. Віра в кращий день, в Горіхову Землю, в те, що нарешті втомиться людина від насильства і зверне свій погляд до Бога — зазирне у свою душу, простить усім гріхи їхні, не вимагатиме суду ні людського, ні Божого, а повірить у добро, в любов, в землю свою і працею важкою поверне втрачену віру в Бога. Віру в себе, в свої сили, в свою душу.