Читать онлайн «Слідами вигнанця»
Автор Григор Угаров
СЛІДАМИ ВИГНАНЦЯ
Ми були щасливі…
Прийшли білі!
…
Наша лібата була велика,
Веселі хатинки аж тріщали від добра.
В хатинках жили дужі люди
— Чоловіки, жінки й діти.
…
Прийшли білі!
…
Вони сказали нам:
«Ця земля тепер наша,
Ці ліси тепер наші,
Ця ріка тепер наша…»
…
Прийшли білі!. .
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Анічогісінько не віщувало близької небезпеки.
Сонце стояло на вечірньому прузі. Небокрай палахкотів жовтогарячою загравою.
Морська гладінь ледь тремтіла. Тільки де-не-де скипала кучерява хвилька, блиснувши проти сонця розпеченим сріблом. Повільно танув за кормою молочно-білий слід корабля. Всю неосяжну морську широчінь немовби затягало прозорим рудуватим серпанком. Але небо лишалось синє, глибоке і ясне. Попелястої примари урагану не було й згадки. Тільки поволі дужчав вітер, напинав вітрила, й сумно порипували щогли.Ще й досі не видно було суходолу, але чайки зграями прилітали назустріч кораблеві й сідали на лаштунках. Це були перші провісники материка.
І незабаром матроси, які щойно заступили на вахту, помітили на обрії невиразну темну смужку берега…
Цей сивий шістдесятирічний бородань з почорнілим од морських вітрів обличчям, з капшучками під очима, присадкуватий і кремезний, мов одлитий з чавуну, й досі був жвавий, прудкий і рухливий, як і тоді, коли вперше зійшов на корабельну палубу.
Народився Сілва Порту в портовому містечку Албуфейра у нестатковитій родині. Змалечку лишившись сиротою, Сілва виріс серед таких самих, як і він, голоребрих безпритульників на березі моря. Змінивши безліч професій і хазяїв, нарешті потрапив на корабель, його взяли юнгою, бо в ньому таки відчувалась успадкована від діда-прадіда матроська кров.
