Читать онлайн «Ost»

Українцям — жертвам нацизму

Частина перша

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався.

Розділ 1

Річку Раківку, невеличку й прозору, мешканці села Копачів звуть чомусь — Рівчак…

Тече вона, не пересихає навіть у найлютішу спеку, живить величезний сільський став, пірнає у дві бетонні труби під дорогою, весело біжить селом за околицю, за торфовище, туди, де між пагорбами та лісами прохолодно котить свої коричнювато-бурштинові води красуня Стугна.

Зазвичай веселий та життєрадісний, тепер причаївся став: не гойдає поплавців на легких брижах, не видзвонює веселими дитячими голосами, не світить розпеченими на сонці тілами. Жодного човна на воді, навіть — жодної качки. Завмер став — і очерет не поворухнеться. Лише на греблі, на міцній шибениці з товстого соснового бруса, гойдається зашморг із товстої прядив’яної линви.

Ще навесні, як запускала нова влада малька, чиновник із районної управи пан Краус повідомив: «Кого побачимо біля ставу — тут на греблі й повісимо».

А на ранок з’явився, зі смоляними прозорими краплями на боках, жахливий цей дерев’яний ґлаґоль — і стих став, наче вмер. Тільки вода шумить, переливаючись через почорнілі заставки і падаючи з чотириметрової вишини у темну вузьку шахту, чиста й прозора.

…Марічка підійшла до сільради і здивовано озирнулась — нікого. Червоний прапор із чорним павуком у білому колі висів над дверима, незворушний та презирливий. На дверях, пофарбованих ще перед війною у веселенький зелений колір, густо чорнів німецький орел зі свастикою у пазурах. Під ним — каліграфічний напис: «Копачівська сільська управа».

Вона зазирнула у вікно — нікого, все так само, як і було раніше, тільки з великого портрета, здалося, прямо на неї, впевнено та владно дивився Адольф Гітлер.

Марічка сіла на лаві біля ґанку, вмостила поруч зі собою торбу і витягла з кишені повістку, яку вчора приніс їй новий сільський староста Петро Безрук.

Розібрала карлючки нерівних рядків:

«Гр-ну Джурі Марії Петрівні.

Согласно отриманого наряда Ви підлягаєте до відправки 20 липня о 7 годині ранку. А по сєму Ви должні о 6 годині ранку 20/VІІІ 42 року з’явитися до Копачівської сільської управи для здачі речей на колгоспну підводу.

За не явку несуть персональну відповідальність — Батьки»

Велика фіалкова печатка та кривуля підпису.

Ні, все правильно. Сьогодні двадцяте липня, і зараз майже шоста ранку. Сховала папірця до кишені жакета. Раптом почула десь зовсім поряд тихе протяжне скиглення й озирнулася: до управи підходила її найліпша подруга Настя Коляда з великим клумаком у руці, а поряд із нею, враз постаріла та згорблена, човгала її мати, тітка Мотрона, і без сліз плакала, підвиваючи.

— Мамо, благаю, не рвіть серця, перестаньте, — байдужим та стомленим голосом просила Настуся.

«Добре, що я не дозволила мамі проводжати мене», — подумала Марічка і поздоровкалася, стримано кивнувши головою. А он появився з провулка із братовим рюкзаком кремезний Петро Коваленко, з іншого — худорлявий Василь Конюшенко, а там — ще хтось…