Читать онлайн «Дев'яносто третій рік»

Содрейський ліс зажив недоброї слави. Якраз у цих нетрях почалися в листопаді 1792 року трагічні злодіяння громадянської війни. Мускетон, кульгавий лиходій, вийшов саме з цих похмурих хащів. Волосся підіймається від жаху, — стільки вбивств було вчинено тут. Ніде немає страшнішого місця.

Солдати заглиблювалися в ліс обережно. Все вкривали квіти: навколо була тремтлива завіса з гілля, від якої віяло чудовою свіжістю листя. Промені сонця тільки де-не-де пробивалися крізь ці зелені сутінки. Земля наче була вкрита килимом моху, то схожого на гусінь, то зірчастого, вишитим і помережаним косариками, серпієм, луговими нарцисами, весняним шафраном і якимись простенькими синенькими квітами, що провіщають добру годину, Солдати пробиралися в ліс крок по кроку, мовчки, обережно розсуваючи густий чагарник. Над багнетами щебетали пташки.

В гущавині Содрейського лісу колись, за мирних часів, провадились нічні полювання на птахів. Тепер тут полювали на людей.

Берези, буки і дуби стояли стіною. Мох і густа трава заглушали в ньому звуки людських кроків. Хащі були майже непролазні, а де й траплялася стежка, то зразу ж зникала. Густо розрослися кущі дикого терну, папороть, колючі чагарники, живопліт, височенна ожина. За десять кроків не можна було розгледіти людину. Часом між гілками прогулькне чапля або водяна курочка, показуючи, що близько болота.

Посувалися вперед. Ішли навмання, тривожно, боячись знайти те, що шукали.

Час від часу натрапляли на сліди стоянок: випалені місця, потолочену траву, триніжки з гілок, закривавлені віти. Там готували вечерю, там правили месу, там перев’язували поранених. Але ті, що пройшли тут, зникли. Де вони? Може, далеко. А може, зовсім близько, причаїлися з мушкетоном в руці. У лісі все ніби вимерло. Батальйон подвоїв пильність. Місцина глуха, отже — більш небезпечна. Не видно нікого, — тим більше підстав остерігатися. Цей ліс мав погану славу.

У таких місцях завжди могла бути засідка.

Тридцять гренадерів, послані в розвідку під командою сержанта, лишили досить далеко позаду основну частину загону. Батальйонна маркітантка йшла з ними. Маркітантки охоче приєднуються до авангарду. Хоч і небезпечно, зате чого тільки не побачиш. Цікавість — це одна з форм жіночої хоробрості.

Раптом солдати цього невеличкого передового загону насторожились від того добре знайомого мисливцеві почуття, що охоплює його, коли він натрапляє на звіряче лігво. Серед густих заростей почувся якийсь шурхіт. Здавалося, в листі щось заворушилось. Солдати перезирнулися.

Діями розвідників, кожен з яких водночас і пильнує, і вистежує, офіцерам керувати немає потреби: те, що має робитися, робиться само собою.

Не більш як за хвилину місце, де щось ворухнулось, було оточене і замкнене в колі наставленої з усіх боків зброї. Солдати, тримаючи рушниці напоготові і не зводячи очей з підозрілого місця, чекали тільки на команду сержанта, щоб почати стрільбу.