Читать онлайн «Полювання на дрохв»

Петро Лущик

Полювання на дрохв

Допоки летить куля

Пролог

Було страшно…

Знекровлена боями, покинута й забута урядом армія відступала. Позаду залишилися перемоги і поразки, взяття міст і їх віддача противнику, – усе те, що хоч якось виправдовувало величезні людські втрати. Попереду – лише невідомість. Неправдоподібно довгими худими хворобливими голодними колонами українська армія відкочувалась на захід: хто на вантажівках, а основна маса пішки рухалася до відомої лише командирам місцевості. Проте найгірше були не самі поразки, а втрачені можливості, не реалізовані через розбіжності у поглядах верховодів. Ще 30 серпня три галицькі корпуси під командуванням генерала Кравса увійшли до Києва. Одночасно з іншого боку несподівано для галичан до столиці вступили три денікінські полки. Не знаючи, чи втягуватися у небажаний конфлікт з білими, Кравс відступив, на величезне розчарування Петлюри. Коли через кілька днів Петлюра переконав керівництво УГА в необхідності знову захопити Київ, було вже пізно. Обидві українські армії – УНР і ЗУНР – озлоблені одна на одну, були вимушені відійти на захід, практично завершивши цим боротьбу за українську державу.

Зараз взаємна ворожнеча відійшла на друге місце – не до неї було.

Ніхто не знав, що їх кинули напризволяще. Їхнім урядам було не до них. Недалекоглядна політика Петлюри і Петрушевича привела до того, що в УНР зовсім не залишилося друзів. Навіть ті, які ще вчора дотримувалися нейтралітету, сьогодні раптом виявилися ворогами. Більшовики, білі, угорці і поляки тиснули українську армію з чотирьох боків, поки не затиснули поблизу Вінниці.

«Чотирикутником смерті» це місце назвуть пізніше. А поки що це було жахливе скупчення військ, яке не тривожили навіть вороги. Натомість бич будь-якої війни тиф пожинав свою страшну данину. Дуже скоро багатотисячна армія майже повністю злягла. Здорові жили разом з хворими, що не могло позначитися на перших. Щодня десятки, а то і сотні людей заспокоювалися навічно. Армія як боєздатна організація перестала існувати.

Але навіть у такій ситуації знаходилися люди, яких тиф вперто не чіплявся. Вони з усіх сил старалися – ні, не вилікувати, про це не йшлося, – лише полегшити долю вмираючих, а потім і поховати.

Хворі найбільше боялися залишатися самі в такий час, тому старалися найдовше затримати добровільних помічників.

Стрункий стрілець з Галичини Теодор Стрепет сидів на краєчку ліжка поблизу хворого з Чернігівської губернії. Той, виснажений даремною боротьбою з хворобою, безпомічно лежав і весь час говорив.

– Як тебе звати, друже? – запитав він.

– Теодор Стрепет, – відповів вусатий стрілець.

– Гарна птаха. Звідки?

– З-під Львова. А ти?

– Я з Чернігова. Свирид Коростель. Ти одружений?

– Так. Маю сина. Сім років.

– А я ні. Не встиг.

– Нічого, на все свій час, – заспокоїв галичанин.

– Ні, друже, – відповів хворий.  – Не встигну. Відчуваю, що завтра для мене вже не буде. Тому я хочу тобі відкритися…

– Не треба, – відмахнувся Теодор.  – Я не священик.

– А я і не сповідаюся.

Свирид на хвильку замовк, збираючись силами. Потім запитав: