Читать онлайн «Вибрані вірші»

Поль Елюар

Вибрані вірші

З книжки

«ПЕРШІ ВІРШІ»

(1913—1918) 

Єдина істота

І

Розтопила чисті сніги,

Оживила квіти у травах

І сонце звільнила.

О! Дівчино різних пір року,

Твої стопи припнули мене до землі,

Тож люблю я її всенький рік.

Наше кохання глузує з весни,

З усієї твоєї краси,

З усього твого добра.

II

Флейта і скрипка грають, —

Світлої пісні простори

Підносять наші серця

І чайки над морем.

Забудь наші рухи врізнобіч,

Звуків сміх розсипається,

Наша мрія збулась.

Ми здолаємо видноколо,

Нас прекрасна земля тримає —

Всесвіт не охопити зором, —

Флейта і скрипка грають.

III

Люба, що тобі сказати?

Ранок у саду,

Охолодою упився соловей,

В наших душах оселився день

Й підступає аж до серця.

В наших душах оселився день

І, чекаючи весь ранок сонця,

На тонкій галузці птах завмер.

І, полишивши роботу, ми йдемо до сонця

Радісно і легко.

Знаєш ти, що повернуся,

Бо між нами птах співає,

Небо летом прикрашає,

Небо впало у зажуру,

Трави спохмурніли.

IV

Все море сяє,

Все море покидає

Землю і її темну ношу.

Снити про зниклий світ,

Мужність якого вже стільки літ

Ти зберігаєш як сон.

Хай ти і не втримавсь на хвилях,

Як світло... А під сонцем

Вітер втікає з землі неозорої.

З книжки

«ОБОВ’ЯЗОК І ТРИВОГА»

(1917)

Кара

І

Сидять собі геть безсилі,

Їх гріє зимове огнище,

Їм гірко, а вітер свище:

Вони уже непотрібні.

Розбухли душа і тіло

Від безкінечного жару,

В очах їм життя ще тліло,

Якого спили повну чару.

Ноги в них відморожені,

Очі в них заморожені,

Обсіли купкою вогнище,

Мов зграйка птахів знеможених,

Вони ж бо ще геть без пір'я.

Безжурний

Солдати йдуть через овес високий,

Веселу пісню затягли гуртом...

Сідає сонце їм у каптури щокроку,

Солдати йдуть через овес високий, —

Моторні, вишколені, — йдуть притьмом.

Поглянь, ген-ген зелена конюшина,

Що ниткою рожевою прошита

Й шляхи життєві,

Що немов ті хмари, у глибині логовини.

Моторні, вишколені, — йдуть притьмом,

Байдужі до раменників, дібров

І до рушниць, що забарвилися у кров,

Крокують швидко, безтурботно йдуть через овес...

О! жити — найменш жаске вигнання з лагідних небес!

«Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі... »

Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі,

Поволі бредуть удень і вночі,

Колесами знову толочать хліба:

Підводи, гармати, вози з провіантом.

Тихий спочинок.

Вечір, сонце на прузі,

Як ноша солдатська сповзає з плеча.

Стривожений

Могил немає у лісах.

Прогалин тих чекає тьма,

Разом стинаємо гілки,

Торуючи до світла шлях.

На кожнім пні тавра сліди, —

Вони байдужі до ножів.

«Якщо втомивсь, перепочинь

І далі йди».

Чи знає хтось, куди йдемо?

Йдемо ми радість визволяти,

Яку в собі бережемо,

Як дерево своє коріння.

Невже цей шлях нам вік топтати?

«Бентежить мене спустошене небо... »

Бентежить мене спустошене небо,

Ця злива, що нас до рубця промочить,

Іду і про щастя думку гадаю,

Воно полонить нас, якщо наша воля.

Обов'язок і тривога

Роздирають життя моє якомога.

(Мені важко у цьому

Зізнатися вам. )

Пахілля листя дух забиває.

Ген-ген у небі ластівки в'ються, —

Нас звеселяють, мрій наганяють...

Мрію-лелію тиху надію.

Удосвіта в дорогу

Удосвіта в дорогу, —

Покора нами править і тривога.

Щасливі бути серед вітру і дощу,