Читать онлайн «Сходовий майданчик»

Яна Дубинянська

Сходовий майданчик

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ І

Лишалося тільки кинути авто й тікати в ліс – що він і зробив. Темна стіна хаосу сплутаного безлистого гілляччя здавалася суцільною і геть непрохідною. Ноги, тільки-но він вийшов з машини, по кісточки вгрузли у масну липучу багнюку. Він кинувся вперед, намагаючись продертися кущами, заховатися в темряві. Ліва нога вплуталась у невидимий зашморг кореня чи поваленого дерева, чоловік втратив рівновагу і, впавши обличчям у гостре галуззя, кудись покотився несподівано крутим схилом. Переплетене вузлами коріння і гілки уповільнили падіння, він піднявся було на ноги – і знову впав у багнюку, змішану з торішнім листям.

Там, згори, шосе освітилося автомобільними фарами. Він почув вищання гальм, а потім короткий стук гороху об стіну – автоматну чергу. Вони зрешетили його авто, але далі чомусь не поїхали. Він принишк, напружено ловлячи кожен звук. Здається, відчинилися дверцята… Вийшли поглянути на його труп. Зробити контрольний постріл. Під рукою тріснула гілка, і він завмер, – хоча почути це там, на шосе, вони, звичайно, не могли. Навіть він, як не старався, майже нічого не чув, – хоча, зрозумівши свою помилку, ті, що нагорі, навряд чи мовчали. Якийсь час він лежав зовсім непорушно, відчуваючи, що поволі занурюється у рідку грязюку. Нарешті, з боку шосе почувся шум автомобіля, що від’їздив. А за декілька секунд нічну темряву розірвав сліпучий спалах – гуркіт вибуху почувся на мить пізніше.

Він тихо підвівся, спираючись об нерівний стовбур дерева. Подумав про машину.

Про свою сяючу, ідеально гладеньку темно-синю «Мазду», яку він вів трасою повільно й обережно, а при паркуванні завжди боявся подряпати об щось. Два тижні як з автосалону. Його перша машина. Її придбання урочисто знаменувало початок зовсім нового, іншого, справжнього життя, – перетвореного тепер у димні уламки на нічному шосе.

Садна на долонях боліли, він спробував витерти грязюку об кору дерева, – відчуття було таке, ніби шкіри на руках немає зовсім. Мокрий і брудний одяг прилип до тіла. Раптом дав себе знати холод, пронизливий холод пізнього жовтневого вечора. Треба було кудись іти. Зрештою, вони могли повернутися й обшукати ліс біля дороги – якщо їм дійсно потрібне його життя. А він уже вірив, що воно їм потрібно.

І він побрів невідомо куди, відхиляючи колючі гілки й прикриваючи ліктем обличчя. Гірше, ніж останній бездомний жебрак. А як все починалося… чорт забирай, усе це починалося дуже непогано!

Адже він не продавав душу дияволові – хоча можливість була. Більшість приятелів з тренажерного залу ходили в охоронцях у крутеликів з тіньового бізнесу, добре заробляли і недовго жили, – він дивився на таких із співчуттям і категорично відмовлявся грати в ці ігри, коли йому пропонували. Батько не для того вклав усі свої збереження у синове навчання в престижному коледжі, щоб він продавав свої м’язи на пістолетне м’ясо. Правда, всі намагання продати розумну голову незмінно завершувалися після заповнення анкети словами: «Чекайте, вам перетелефонують». Він був уже готовий чесно визнати поразку і повернутися на щиті у рідне провінційне містечко, коли представник однієї з численних відвіданих фірм дійсно зателефонував.