Читать онлайн «Сім Воріт»

Ритмічні наші удари долонями – для тебе, Сфінксе. Ми співаємо тобі, Сфінксе. Ми хвалимо тебе, Сфінксе, з вечора до самого ранку.

Тільки не чує Сфінкс нас, бо помер Сфінкс, о, Сфінкс помер, величний звір. Сфінкс упав на пагорбах, крила свої склавши, впав Сфінкс.

Не ридав ніхто за Сфінксом, бо не було кому за Сфінксом ридати – пережив Сфінкс свою пам'ять, пережив Сфінкс.

І похований був Сфінкс там, де здох – на київських пагорбах, спочив Сфінкс, і ми його закопали.

Як вийшли ми, лопати свої тримаючи на плечах наших, несучи лопати свої на плечах своїх до автомобіля мого, яким привезли ми Сфінкса, бо здох Сфінкс, старий Сфінкс був, всохся Сфінкс. І як вийшли ми, йдучи сумні до автомобіля мого, то побачив я сім брам, і зрозумів я, що не дарма так сталося.

Сказав я напарникам своїм, їм обом сказав я:

"Бачите ці брами? Бачите їх?"

І сказали мені напарники, сказали мені вони:

"Бачимо ми ці брами. Це гаражі".

Так відповіли мені напарники мої, бо були мої напарники темного і куцого розуму, темного і куцого розуму напарники мої були, але інших у мене не було.

І сказав я собі, сам собі сказав:

"Як же таке може бути, що це гаражі? Не може бути такого, що це гаражі, бо не влізе ніяка машина у ці ворота, – сказав я сам собі. – А навіщо гаражу такі ворота, що в них машина не влазить? – сказав я собі.

Пройшов я відстань до брам, і став я перед брамами, і стояв я, і дивився на брами ті, відчуваючи сум'яття в серці, і сльози в серці моїм були, і нерозуміння в серці моїм було, і злість була в серці.

Став я згадувати думки свої старі, і слова свої старі, і віками невживані слова став згадувати я, і ворушив я слова в душі своїй, як похоронні вінки на міському смітнику, ворушив я їх.

І дістав я маркер із кишені моєї, і написав я на одній із брам: "Із високих небес до глибоких глибин думки послала Богиня, з високих небес до темних глибин думки повернула Інанна… – написав я маркером на першій брамі. – Покинула небо, покинула землю, в темінь, у світ мертвих іде… " – написав я на брамі.

Помилувався я написом на першій брамі, і подумав я, що не довго йому тут бути, але не став я змінювати нічого в написі своєму, бо були то перші рядки гімну давнього, і знав я, що мусили вони тут бути.

Тоді побачив я, що світлим уже небо над нами стало і що люди пішли на роботи свої, і у маршрутки свої, і у трамваї свої, і йшли вони заклопотані, і ніхто не читав того, що я на брамі написав, і зрадів я. Зрадів я, бо не для них було оте, написане на брамі.

Пішов я до напарників своїх, і побачив я, що стали блідими їхні лиця, і тремтіли їхні руки, і ноги їхні в колінах тремтіли від страху. І сказали мені вони, напарники мої мені сказали:

"Де ти лазив? – сказали вони мені. – Де тебе носило? – сказали вони мені. – Ти хочеш, щоб нас люди побачили?"

Подумав я, що правду кажуть напарники, бо не варто людям бачити їх, хай люди йдуть у свої маршрутки спокійно, і не тремтять хай ноги їхні, бо починають вони кричати страшно, страшно кричати починають вони і руками махати, як бачать напарників моїх.