Читать онлайн «Родимки»

 Ірина Цілик

Родимки

Родимки. — К.: Санченко: Електрокнига, 2012 — 214 с.: іл. Родимки — це вроджені й набуті генетичні мітки, що подеколи

бувають і родинними клеймами. «Родимки» — це знайомі й, водночас, нові ігри в доньки-матері, онуки-бабусі, жінки-чоловіки тощо в п’яти оповіданнях та однойменній повісті Ірини Цілик.

Коректор: Антон Санченко

Ілюстраці: Катерина Слоновa

Дизайн, верстка: Ілля Стронґовський

ISBN 9786177026067 ^{© Ірина Цілик, текст, 2012}

ISBN 9786177026029 (серія) ^{© Проект «Електрокнига»}

Костюм .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. . 8

Гайтавер .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. . 26

Помин .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. . 53

Сніжка .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. . 74

Апрєлюшка ..................................................90

Родимки .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. . 110

Костюм

С паковуючи сумки перед поїздкою до сина, Ніна враховувала кожен сантиметр. Вона носилась кімнатою і, бухаючись на підлогу та виблискуючи голими колінами зпід ситцевого халатика, спритно трамбувала два гігантських розчахнутих черева. В їхніх нетрях, поміж складених докупи продуктів, білизни, одягу та інших важливих речей, не гуляла дурно жодна найменша шпарка — доведеними до автоматизму рухами Ніна забивала ї хоча б голими карамельками без передбачливо знятих обгорток. Склавши таким чином свою ношу, вона нарешті примірилася й лишилась задоволеною: обидва баули мали якраз ту напрацьовану вагу, на яку вона була ще здатна й за межею якої починалися непотрібні проблеми: визначивши граничний ліміт жіночого свого здоров’я, Ніна в останні кілька років уже не ризикувала.

— Там ще один пакет запарки на кухні. Ти в курсі? — спитала Віка, ї донька, зазирнувши до кімнати. Довготелеса, послов’янськи щедро обдарована тілом, жовтою косою і густими щіточками русих брів, вона була зовсім не схожою на свою присадкувату й чорняву від природи матір; образ довершував півторарічний голопуцьок,

що увивався у Віки на руках і нетерплячими рученятами намагався випорпати одну з грудей зпід материної футболки. «Дай!» — гнівно вимагав він і від надлишку емоцій гриз бавовняну перешкоду.

— Забула. Холера… — почухала коротко стрижену, фарбовану в рудавий колір потилицю Ніна й раптом просяяла, оголивши золоту шахівницю своїх коронок. — Зюбику запхнем. З поганої вівці хоч вовни… Тягни сюди.

— А ти в курсі, що він їв рагу? — знову поцікавилась Віка, принісши трикілограмовий пакет суміші, змеленої матір’ю з різних — задля більшої поживності — круп.

— Як ти знаєш?

— Рівень жиру на стінках казанка. Помітно ж, — презирливо пояснила Віка і легенько клацнула по носі сина, що тепер уже запустив руку їй за комір.

— Паразита кусок, — розсіяно, навіть байдуже сказала Ніна; близькість подорожі осаджувала всі ї інші почуття.