МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
ТВОРИ В ТРЬОХ ТОМАХ
ТОМ ДРУГИЙ
ЛЯЛЕЧКА
Етюд
Triste comme un beau jour
Pour un coeur sans espoir. 1
F. Соррeе2
Драбинястий віз, запряжений одною конякою, раз у раз підскакував і немилосердно
трусив, не попадаючи в колію. У земської вчительки Раїси Левицької, що їхала на
возі, почало од труської дороги боліти під грудьми - і се було добре, бо одривало її
од прикрих думок. Вона ще не прохолола після історії з попом, мов відламок
розірваної вибухом бомби. Перед її очима, як на злість, вставало худе, єзуїтське, скривлене від злості обличчя попа, коли вона прилюдно вигнала його з школи. Що ж, інакше вона не могла вчинити: його вічні доноси на неї, похід проти земської школи, підбурювання селян та втручання в її шкільну працю стали нестерпучими, нерви її не
витримали - і вона зробила попові бешкет при школярах та селянах. Піп побіг
жалітися інспекторові та свому начальству, а матушка тим часом ускочила з
наймичкою в школу, побила горшки і, світячи зеленими, як у роздратованої кицьки, очима, захлипуючись потоком лайки, кинулась із кулаками на «зухвалу вчительку» - і, напевне, побила б, коли б та не втекла з хати. Ну, приїздив інспектор, член земської
управи3, було слідство, допити - і все скінчилося тим, що її перенесено до другої
школи, куди вона саме й їде. Як тільки скінчилися іспити, вона забрала своє убоге
манаття і, не бажаючи й днини лишатися в одному селі з навісним попом, подалась у
дорогу. І хоч вона далеко була вже од місця пригоди, а все ж ся гидка історія гнітила
її, як сонна мара, - і мутила, й підіймала в серці злість. Се вже вдруге на протязі своєї
тринадцятилітньої служби вона мусить через непорозуміння з попом міняти школу - і
хто знає, що чекає її на новому місці, де, певно, - ох, боже! - є піп і попадя.
Але те, що так трусило і так кололо під грудьми, не давало снуватись гірким думкам.
Край дороги, якою котився віз, лежав білий пісок і пересипався на вітрі.
Раїсазадивилась, як курився над землею, немов дим, білий пісок і пеленою закривав
далеку смугу
чорного бору. Чепурні берези, як русалки, маяли на вітрі зеленими косами.
Кострубаті й присадкуваті верби з обох боків дороги міцно чіплялися оголеним
корінням за землю, немов хижий птах загнав пазури у здобич. Було, невважаючи на
травень, душно, як улітку. По гарячому небові повзли довгі й білі, як павутиння, хмарки, на заході вставало щось грізне, і росло, і сварилось далеким гуркотом. Раїса
все поглядала туди, з тривогою думаючи, чи втечуть вони од бурі, при одній згадці
про яку вона холола і здригалась.
Візник, в одповідь на її прохання, цмокав на шкапину і бив її пужалном по сухих
ребрах, та це помагало небагато.
В'їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою. На тлі яро-зеленої молодої
березини гаптувались чорні гілки сосни, а там, де березина витісняла сосну та
пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським
вогнем. Над дорогою часом попадалась уся в цвіту дика груша або кущ черемхи з
медовим запахом білих делікатних китиць.
За лісом широкі поля поволі й лагідно спускалися униз, і візок усе котився вузькою, нев'їждженою дорогою, що бігла кривулькою поміж озиминою до села.