Читать онлайн «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Автор Макс Фриш

Макс Фріш

Нехай мене звуть Ґантенбайн

Нехай мене звуть Ґантенбайн

Люди, присутні там, останні, хто розмовляв із ним, випадкові знайомі розповідали, що того вечора він був такий, як звичайно, веселий і безтурботний, але не надміру, замовив добру, але не пишну вечерю, багато говорив — звичайні балачки — і, здається, принаймні на початку був не тихіший за решту. От тільки одне: можна було б лише здивуватись, який у нього втомлений погляд, коли він слухав когось, але потім він знову вступав до розмови, щоб не витати десь думками, розповідав щось дотепне, отже, був такий, яким знали його. Згодом увесь гурт пішов ще до одного бару, де він спершу стояв у плащі, потім присів до когось незнайомого; можливо, саме тому й замовк. Замовив собі лише каву. Коли потім він вийшов із туалету, то, за словами людей, був блідий, як полотно, але передусім вони звернули увагу, що замість знову сісти за стіл він вибачився і сказав, що хоче додому, раптом йому стало не дуже добре. Він попрощався нашвидку, без потисків рук, мимохідь, щоб не уривати загальної розмови. Хтось ще сказав йому: «Зачекай, ми тут теж не до ранку!» Але його, як кажуть, годі було затримати, і, коли гардеробниця нарешті подала йому плащ, він не вдягнув його, а перекинув через руку, неначе поспішав. Усі запевняли, що він пив небагато, й сумнівалися, чи він справді почувався недобре, може, це лише привід, — а він тільки всміхнувся. Може, мав ще якусь зустріч. Жінки улесливо кпили з нього, він, здається, навіть слова не мовивши, породжував підозри про якісь любовні походеньки. Довелося відпустити його. Ще й до півночі не доходило. Коли на столі помітили забуту люльку, було вже запізно гукати його... Смерть, напевне, сталася невдовзі по тому, як він сів у машину: горіли стоянкові вогні, працював мотор, а сигнал повороту блимав і блимав, наче він от-от мав виїхати на вулицю.

Коли поліція під’їхала глянути, чому не від’їжджає машина з запущеним мотором, він сидів прямо з відкинутою назад головою, схопившись обіруч за розірваний комір. Смерть, мабуть, була нагла, і ті, хто не бачив її, казали, мовляв, така смерть легка — цього я й уявити собі не годен, — це смерть, якої хотілося б кожному...

Я уявляю собі:

Отаким міг би бути кінець Ендерліна.

Чи, може, Ґантенбайна?

Радше Ендерліна.

Так, підтвердив потім і я, я знав його. Отакої, що це означає? Я уявив його собі, а тепер він жбурляє мені мої уявлення, наче мотлох; він, як і одягу, вже не потребує ніяких оповідок.

Я сидів у барі, пополудні, й тому сам із барменом, що розповідав про своє життя. Власне, чому розповідав? Він базікав, я слухав і тим часом пив або курив; я чекав когось і читав газету. «Отак воно й було!» — мовив він, споліскуючи склянки. Отже, розказав правдиву оповідку. «Вірю!» — запевнив я. Бармен витирав уже сполоскані склянки. «Еге ж, — підтвердив він ще раз, — отак воно й було». Я пив — і думав: чоловік пережив щось тяжке, а тепер силкується розповісти про свій досвід...