АВАНТЮРА
або
практичні реалії
мандрів по-бідняцьки
еротико-політичний
документальний калейдоскоп
все висловлене
претендує на упередженість.
імена дійових осіб змінено.
написано не нормативною, а ситуативною мовою.
тією, яку Данте називав “вульгарною” ;)
Вріз
траса до Тулу ма в кожен бік
поділена навпіл смужкою трави:
два ряди машин їдуть з одного боку,
і два ряди – з іншого.
тому ми йшли по цій траві,
постійно обертаючись і стоплячи машини,
викидаючи руки в обидва боки,
а не в один, до дороги, як звичайно.
у мене в голові виник образ картини "Hitch-hiker":
на ось такій трасі
стоїть Ісус Христос у рубищі,
з невеликим рюкзаком,
широко розвівши руки в обидва боки,
як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.
він просить про допомогу,
чи просить, щоб прислухались –
але ніхто не зупиняється.
машини пролітають повз нього,
два ряди з кожного боку…
1
10 березня 2006 року дівчина та брат
провели мене на поїзд до Ковеля.
вона пішла на п’ять хвилин раніше,
щоб не ятрити собі душу.
(я був надто збуджений, аби відчувати сауда жі).
ми з Олексою покурили, багатозначно помовчали,
– ну… – поплескали один одного по плечах,
і я заліз у вагон.
там весела провідниця пост-бальзаківського віку,
пухка та жвава, у береті як у Че,
загравала до підлітка у шкіряному кашкеті типу “лєнін на броньовику”
з темно-фіолетовим фінгалом під лівим оком.
– так, постєльку беремо?
(підліток із фінгалом):
– навіщо мені постєль? у мене дома єсть.
– ич, – відгукується на флірт провідниця, – дома в нього єсть. надто вумний… так, а ти куди пішов? ану у свій вагон! – хапає за полу.
– всьо равно я зараз прийду!
– я ще білєти не зібрала… який чай? ти що, дурненький? ще навіть кип’ятку нема… стій! ану стій! яке місце?
– 42.
– то й сиди там! чого я довжна всіх лапати?
а динамік патріотично заливається на цілий вагон:
Гоп-стоп, сало
Я кушаю и горя мало.
Гоп-стоп, сало –
Ой люба ридна Украина маты моя!
у мене в рюкзаку, після купівлі на диво дешевого
авіаквитка “Варшава – Нью-Йорк”
(604 бакси в обидва боки – втім, назад я не збирався),
було заникано 700 доларів – усі позичені.
виходячи з цього, я планував
проваландатися півроку чи рік і при цьому
віддати всі гроші по ходу.
я відверто їхав шукати пригод на власну жопу.
(зі щоденника)
П’ятниця, 10 березня 2006 року. Сьогодні я вирушаю на захід.
Звісно, й раніше не раз доводилося їздити в нікуди, не знаючи наперед, як усе буде й не будучи впевненим у планах, але ще ніколи — так далеко й надовго. У кишені — квиток на поїзд від Києва до Ковеля Волинської області та квиток на літак із Варшави. Поки що це все, що відомо точно.
Іспити здано наперед, за місяць до загальної сесії. Залишається тільки один, останній — сьогодні, лише за кілька годин до поїзда. У рюкзаку, крім засобів гігієни, з одягу лише кілька футболок і трохи білизни; навіть бритву з собою не беру, бо все одно не зможу голитися часто. Краще взяти ножички та підстригати бороду, якщо буде треба. Єдиний светр, одні джинси й одна пара черевиків — на собі. Мінімалізм.
Ну, і крім цього — спальний мішок і старенький лептоп, перший “Пентіум”. Не впевнений, як часто зможу виходити в інтернет, але переносний комп’ютер (за функціональністю ближчий до друкарської машинки), принаймні, дає можливість постійно писати про те, що відбувається. Самому цікаво.
Оскільки тепер доведеться заощаджувати на всьому, від їжі до ночівлі, то коли я зараз думаю про себе, в голові першою виникає та сама фраза: бомжара з лептопом. Оце тепер я. Не знаю, на скільки їду, не знаю, куди доїду, не знаю, де буду, що вийде, де зупинюся, як розберусь. Але, як казав Швейк, “якось воно буде, бо ще так не було, щоб ніяк не було”. Я щасливий!!!
у жовтні 2005-го до Києва приїхала Аліса.
ми десь із місяць разом працювали
над запуском української Індимедії,
а в останню зустріч Аліса розповіла
про свої плани/мрії
поїхати з іще двома друзями,
знімаючи фільми на соціальну тематику,
від Бостона на південь аж до Вогняної Землі.
в мене засвітились очі,
я почав захлинатися слиною й душитися стогонами захвату.
