Василий Симоненко «ТИША І ГРІМ. Поєзії, проза»

Читать онлайн «ТИША І ГРІМ. Поєзії, проза»

Автор Василий Симоненко

Тиша і Грім

Жорна

Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки. Каміння клацало зубами в жорнах, жувало жовті зерна на друзки. І сіялось не борошно, а мука… При тьмяному мигтінні каганця жіночі ніжні материнські руки тягли за ручку камінь без кінця. Журливо мліли очі сумивиті, і борошно, мов біла кров, лилось… Це все було в двадцятому столітті, що грозами над нами пронеслось. Ми часто чуєм радісну зловтіху у голосі ворожому, чужім, що заглядали кривда й люте лихо у наш — для щастя виведений — дім. Хай сатаніють виродки од крику — нас не знобить од їхньої хули: нам жорна ті із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли. І то для них таки й була наука, коли — у всього світу на виду, — немов у жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду. Народе мій! Титане непоборний, що небо підпирає голубе! Твій гордий подвиг не принизять жорна — вони лиш возвеличують тебе. Дарма біситься злість ворожа, чорна — нічим не очорнить твоєї боротьби!. Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби.

Я закоханий палко, без міри...

Я закоханий палко, без міри у небачені вроду твою. Все, що в серці натхненне і щире,Я тобі віддаю. Ти дала мені радісну вдачу, кров гарячу пустила до жил. Я без тебе нічого не значу,Ніби птиця без крил. Кожну хвилю у кожну днинуГріє душу твоє ім'яНенаглядна, горда, єдина,Україно моя.

Можливо, знову загримлять гармати

Можливо, знову загримлять гармати,І танк зімне пшеницю на лану,І буде плакать і журитись мати,Коли сини ітимуть на війну. І хтось востаннє поцілує милу,І хтось сльозу непрохану змахне,А може, дехто втратить віру й силу,Своє життя рятуючи одне. Але не я... Я квиснути не стану,Хоч як не буде боляче мені,—За нашу землю, дорогу й кохану,Я рад прийнять на себе всі вогні. За тих дітей, що бігають до школи,За матерів, змарнілих у труді,За рідні наші верби довгополі,За наші дні прекрасні й молоді. І тут ві сліз, ні відчаю не треба,І тут не треба страху і ниття —Живе лиш той, хто не живе для себе,Хто для других виборює життя.

22. 06. 1955

Баба Онися

У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима. Я горя на світі застав багато. Страшнішого ж горя нема, ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама. Немає такої біди і муки, ніж сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків. За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам'ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві. Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлії плечі Онися взяла собі. Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.

Піч

Лиже полум'я жовте черево, Важкувато сопе димар, Галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар. Бубонять рогачі і кочерги — Щось пригадують з давнини, І чекають покірно черги Засмаглілі горшки й чавуни. З тітки полум'я сон злизало, Тітка гладить рукою глек, Теплий ватяник зав'язала На застужений свій поперек. Біга тітка із кухні в сіни, З-під повітки заносить дров — З них струмує жовтаво-синя Віковічна печаль дібров. Звично грюкають мляві двері, Піч гуде і димить і світ — Скільки в пащу цій ненажері Тітка вкинула кращих літ! Сновигають по зморшках думи, На щоках танцює вогонь, Сажа в'їлася чорним глумом У пелюстки її долонь. Біля печі вона, мов бранець, Слугувала під шурх спідниць, Віддавала дівочий рум'янець Чистоті смачних паляниць... Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть у небо димом Підніматись жіночі літа. 28. I. 1962