Читать онлайн «Випалений шлях (Фіолетові діти-2)»

Автор Марианна Малина

Маріанна Малина

VIA COMBUSTA,

або

ВИПАЛЕНИЙ ШЛЯХ

На вершині самотньої гори він виспівує при місяці та мріє серед хмар.

У пучині великого океану він здіймає бурю та ковзає по хвилях.

Чанський афоризм

Свобода — це втрата всілякої надії.

Чак Паланік

— Чи можна вибачити собі гріх?

— Я не знаю. Я не пробував…

— Не пробував? Ну, що ж… тоді я піду і спробую!

Фінальна фантазія VII

Розділ I

1

Був уже кінець серпня, та спека стояла неймовірна. У повітрі не відчувалося жодного поруху вітерцю. Навіть курява, яку ми здійняли, висіла над землею лінивою сірою хмаркою і не квапилась осідати. Піт укупі з пилюкою та волоссям, що спадало на очі, заважав бачити, і я раз по раз дмухав собі під ніс, аби трохи розкуйовдити залиплий чуб.

Шуля мене обігравав. На якусь мить мені таки вдалося перехопити м’яч. Та Шуля знову примудрився майстерно вивернутись і відібрати його у мене. Я, на цей його маневр, щосили влупив ногою. Від мого відчайдушного удару м’яч крутнувся і полетів. Зависоко полетів — і по траєкторії було видно, що цілить він просто в шибку першого поверху. Я сіпнувся, щоб перехопити м’яч руками, та не встиг. Захекані, ми зупинилися, очманіло спостерігаючи, як м’яч невідворотно, навіть трохи ліниво наближається до вікна. Потім ми обидва скривилися на те, як луснула шибка і посипалося скло. М’яч щез у темній пащі чужої квартири. Ми перезирнулися.

В Шулиних очах, як і в моїх, не було й натяку на намір іти визволяти шкіряного друга. Найкраще, що ми могли зараз зробити, це якнайшвидше дременути геть.

Та за секунду моє вухо хруснуло гучніше за скло — його з ентузіазмом взявся накручувати здоровезний дядько, який невідомо звідкіля взявся за нашими спинами.

— Відпустіть! Я не хотів! — крутнувся я вужем, силкуючись звільнитися від нього.

— Ах ти гаденя! — засичав здоровань, із задоволенням далі відкручуючи моє вухо.

В його обличчі було щось гоблінське — короткий, як обрубаний, ніс та глибоко посаджені вузькі очі. У людини з такою зовнішністю годі було благати прощення. Тому я знову розпачливо крутнувся й у відчаї хапонув його за руку зубами.

— Виродок! Щеня недобите! — несподівано високо верескнув гоблін, дихнувши мені в обличчя перегаром, і перехопив мене за шию другою рукою. Вчепився так, що головою було годі й ворухнути. Потім я знову почув його схожий на скрегіт давно не змащених дверей голос:

— Бос! Я його впіймав!

Тут я побачив другого. Він справді був схожий на боса, чи на проповідника-євангеліста, яких розвелося нині, як грибів після дощу: незважаючи на спеку, вони ходили наче клони — одягнуті в сірі костюми й білосніжні сорочки з обов’язковою краваткою. Цей бос був такої ж клонованої сіро-білої зовнішності, тільки ефектна червона краватка, що була занадто яскравою, як на проповідника, виказувала його начальницьку натуру.

— У нього більш ніж сто! — задоволено рипів над моєю головою здоровань, — я міряв… отією вашою…

— Гаразд, зараз перевіримо, — незворушно відповів бос. В руках у нього був прилад, схожий на лічильник Гайгера (я бачив такий по тєлєку в передачі про Чорнобиль). Він зацікавлено втупився в нього.