Читать онлайн «Солодка печаль»
Автор Дэвид Николс
Девід Ніколлз
Солодка печаль
© Maxromy Productions Ltd, 2019
© DepositPhotos. com / Garetsworkshop, обкладинка, 2021
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021
Ганні, Максу і Ромі
Те, що ми, чи принаймні я, впевнено називаємо спогадом – а саме мить, епізод, факт, що зазнав фіксації і відтак був урятований від забуття, – насправді є формою оповіді, що постійно відбувається в голові й часто змінюється у процесі. Тут залучено надто багато суперечливих емоційних інтересів, щоб життя коли-небудь стало цілком прийнятним, і, можливо, у цьому й полягає робота оповідача – упорядкувати події так, щоб вони відповідали цій меті. У будь-якому разі, говорячи про минуле, ми брешемо з кожним вдихом.
Частина перша. Червень
Це було літо, коли вона давно не була учасницею. Вона не належала до жодного клубу й не входила ні до чого у світі. Френкі стала неприкаяною людиною, яка тинялась у дверях, і їй було страшно.
Кінець світу
Кінець світу мав настати у четвер, о п’ять хвилин до четвертої, одразу після дискотеки.
Досі такі глобальні катастрофи проявлялися в нас у Мертон-Ґрейнджі хіба в чутках про апокаліпсис, що виникали раз чи двічі на семестр, переважно за тих самих обставин. Жодної банальності на кшталт сонячного спалаху або падіння астероїда. Натомість який-небудь таблоїд оприлюднював пророцтво мая, якесь поверхове зауваження Нострадамуса або моторошну симетрію календаря, і ширилася чутка, буцімто наші обличчя розплавляться просто серед пари фізики. Поступившись істерії, вчитель зітхав і зупиняв урок, доки ми сперечалися, в кого кращий годинник, і починався зворотний відлік.
Дівчата тулилися одна до одної, замружившись і потупивши плечі, наче їх от-от мали занурити в крижану воду, хлопці трималися зухвало, і всі потай замислювалися про неотриманий поцілунок, не зведені рахунки, про нашу незайманість, обличчя друзів, батьків. Чотири, три, два…Ми затамовували подих.
А тоді хтось викрикував: «Бах!» – і ми полегшено сміялися, лише трохи розчаровані тим, що живі, але живі на парі фізики.
– Тепер задоволені? Повернімося до роботи, коли ваша ласка? – І ми поверталися до того, що станеться, коли сила в один ньютон зрушить тіло на відстань одного метра.
Але у четвер о третій п’ятдесят п’ять, одразу після дискотеки, все буде інакше. Час повільно тягнувся довгі п’ять років, і тепер, у завершальні тижні, а потім дні, почала ширитися атмосфера піднесення і паніки, радості й страху, а також безумного нігілізму. Листи додому й затримання після уроків більше не діяли на нас, а що в цьому світі могло зійти нам із рук без наслідків? У коридорах і кімнатах відпочинку жахливого потенціалу набули вогнегасники. Невже Скотт Паркер справді скаже ті слова місіс Елліс? Чи Тоні Стівенс знову підпалить кабінет гуманітарних наук?
І ось незбагненним чином настав останній день, блискавичний та яскравий, і почався він із сутичок біля воріт, зі шкільних краваток, пов’язаних як бандани і джгути, маленьких, як горіх, чи з кулак завтовшки, і з такої кількості помади, біжутерії та фарбованого в синє волосся, що це нагадувало сцену в якомусь футуристичному нічному клубі. Що зроблять нам учителі – додому відішлють? Ті зітхали й махали нам, щоб проходили. Не маючи вагомих причин вивчати заплавні озера, останній тиждень ми провели в безсистемних, знеохочувальних заняттях про щось під назвою «доросле життя», яке, здавалося, полягатиме переважно у заповненні формулярів і складанні резюме («Хобі та інтереси: спілкування, перегляд телебачення»). Ми вчилися вести чекову книжку. Виглядали з вікна в погожий день і думали: лишилося недовго. Чотири, три, два…
