Читать онлайн «Арканум»

Автор Юрий Винничук

Юрий Винничук

Арканум

Заспів

Уже починаючи писати, ще школярем, я усвідомлював, що треба окремі тексти зашифровувати, бо інакше можуть бути проблеми. Однак я був усе ж таки не надто обережним і читав декому з друзів. Декому з тих, кого вважав другом. А друзі виявилися не друзями, а стукачами.

І коли настав той день 4 квітня 1974 року, коли до мене в Станіславові о восьмій ранку ввалилося троє кагебістів і двоє «понятих» робити обшук, я подумав, що таки мав рацію, зашифровуючи деякі вірші.

Шифр насправді був простий: я підписував їх перекладами з чеської, вигадуючи неіснуючих поетів. У вірші про Бандеру фігурував Вазера, бо то була рима. Кагебісти уважно в ці вірші вчитувалися, але все ж не забрали їх. Забрали інші.

Після того я став писати ще обережніше. Я вигадав цілу цивілізацію, яка начебто існувала в Північному Причорномор’ї й називалася Арканум, вигадав арканумську літературу й писав від імені арканумських авторів. Так, Ярош у «Танґо смерті» – це я.

У 1970–1980-х роках, коли писалися ці твори, мене проймав неймовірний розпач і біль за наш народ, за мову, за Україну. Довкола була пустеля і страх. Я виливав свій розпач в долю Аркануму, який поволі загибав, втрачав мову, розпадався на румовища, завойований жорстоким ворогом. Так, Люцилій – це я.

У 1980-х я навіть набрався такого нахабства, що запропонував окремим часописам ці «переклади». На жаль, афера не вдалася. Їх не надрукували.

Обережні редактори вловлювали підтекст, крутили носом, шукали «Арканум» в «Бальшой Савєтскай енциклапєдії» і дивувалися, що нема його там. «Але ж там і Бандери нема», – боронився я.

Так і залишилася ця книжка в рукописах, більша частина яких була й писана від руки.

Щойно у 1989-му і пізніше окремі «Арканумські оповіді» й «Видива» були опубліковані в журналах.

Арканум моїх снів

Арканум пробивався у мої сни. Я жив в Арканумі, то була моя внутрішня еміграція, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночі, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.

Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гінців на конях і стукали мені у вікно. Стукали перснями на пальцях, руків’ями мечів, стукали гілками і вітром, стукали пташками і хрущами, кликали всіма мовами і голосами.

Я підводився і йшов до вікна. Воно розчахувалося, і Арканум мене втягував у себе, засмоктував і впорядковував моє життя.

Арканумська мова пробивалася крізь мою, наче стебла трав крізь пісок, проламувала пам’ять, зливалася з моєю. Я переставав розрізняти, де моя мова, а де арканумська.

В Арканумі я чувся безпечно.

Частина перша

Розділ перший. Оповіді зі старих арканумських літописів та хронік

Похід крізь осінь

Наступали ми осіннім шляхом. Якби хтось подивився на нас із пагорба, то побачив би наїжене списами військо в червоних плащах, що знагла з’являється і так само зникає в червоному листі.

Часто припадалисьмо до землі й злизували дощові краплі, вловлюючи тонкі аромати ялівцю та погасаючої рожі. Зоддалеки йшли тумани і приставали до наших шерег, а ми їх не одганяли і не цуралися.