Читать онлайн «Огонек далеко в степи. Сказки, рассказы, повести»

Павла, якого всі прозвали Павлентієм, прийняли до училища

разом з друзями — Василем Силкою, Василем Оборою та Василем

Кібкалом. Павло був сирота. Мати його померла, а коли хлопцеві

було дев'ять років, батько одружився з тіткою Ялосоветою. Через

місяць батько пішов на війну і не повернувся. Так і живуть вони з

тіткою вже шість років в половині хати, бо більшу половину

одірвало бомбою.

Тітка Ялосовета сама привела Павла до училища і так

розхвалила його перед директором: «Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться

ловко... », що директор прийняв його під свою відповідальність, бо, як виявилося, хлопцеві не вистачало одного місяця для вступу до

училища.

Попав Павло в п'яту групу, більшість якої складали

дітбудинківці. А всього в училищі було десять груп: і «механіки», і

«столяри». У всіх уже були свої майстри, а п'ятій ще не призначили.

І от одного ранку разом з директором прийшов якийсь дідусик. «Він

буву ремісницькій формі, новій— новісінькій і настовбурченій ще

гірше, ніжу мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче

колін, і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину».

Директор познайомив майстра з групою і, гарно про нього

відізвавшись, наказав слухатись і поважати Федора Демидовича

Снопа, так звали майстра. Слова директора запали хлопцям вдушу:

«Майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні

перед батьком, хоч більшість із вас,— директор опустив очі і

притишив голос,— можливо, й не пам'ятає своїх батьків... »

Потім хлопців повели до майстерні.

незвичайного: «ні дивовижних верстатів, які ми кожен сам по собі

повигадували, ні інструментів, розкладених по поличках, ні

креслень та схем по стінах». Все було набагато простіше. Та ще й в

кутку лежала купа гільз з—під снарядів, з яких потім переробляли

залізо на різні деталі.

Почалося навчання. Майстер терпляче пояснював учням

навички користування різними інструментами: «Якщо котрийсь із

вас ненароком влучить себе по пальчику або щиколотках,— це

буває,— не бійтеся: прикладем подорожничку, а біль буде наукою, по чому цілитися — по зубилу чи по руках. Від болю прибуває ума!

Така теорія».

З часом всі руки в хлопців були в синцях. Та майстер

терпеливо вчив далі: «Набити руку — це не означає побити руки...

Йоду в нас немає. Йод пішов на фронт!»Хлопці вже бачили різні

інструменти на стендах, та одного разу майстер приніс невеличкий

дерев'яний сундучок з інструментами, якими працював він сам.

Вони були чисті, блискучі, як іграшки. Першою продукцією, виготовленою хлопцями, стали лопати. Коли учні побачили свою

роботу, то дуже зраділи, та ще й майстер похвалив їх. Цього ж дня

на лінійці директор за сумлінну працю та старанність нагородив

п'яту групу новими комбінезонами.

До училища хлопцям було ходити далеко, і тому вони свій