Читать онлайн «Темні уми»

Коли білий шум затих, ми працювали в садку – пололи.

Цей шум завжди діяв на мене зле. Байдуже, була я надворі, вечеряла в їдальні чи самотувала у своєму боксі. Коли він лунав, пронизливий звук вибухав у моїх вухах, наче зладнана з відтинка труби саморобна бомба. Решта дівчат у Термонді оговтувалася за кілька хвилин, струшуючи з себе нудоту та відчуття дезорієнтації так само легко, як ото струшують травинки, що причепились до табірної роби. А що ж я? Минали години, перш ніж я могла знову стати собою.

І цього разу все мало би бути так само.

Але не було так само.

Я не бачила, що саме спричинило це покарання. Ми працювали настільки близько до табірного електропастуха, що, здавалося, саме повітря пропахло напругою, від якої нили зуби. Може, хтось насмілився вийти за межі садової загорожі. А може, хтось, втіливши всі наші найбільші мрії, жбурнув каменюкою в голову найближчому солдатові спецсил Псі. Це ще гірше, хоч і було би того варте.

Усе, що я знала напевне, – це те, що гучномовець над головою видав два застережних сигнали: один короткий, другий – довгий. У мене аж мороз пішов по шиї, коли я, міцно затуливши долонями вуха і напруживши плечі в передчутті удару, шелепнула у вологий ґрунт.

Власне, звук, який пролунав з гучномовця, не був білим шумом. Радше то було несусвітнє дзижчання, що інколи накриває тебе, коли ти сидиш на самоті з тишею чи коли прислухаєшся до млявого гудіння комп’ютерного монітора. Для уряду США і, зокрема, його Департаменту Псі-молоді це було дитя любові автосигналки та бормашини: коли воно, оживши, починало пронизливо верещати, у тебе кровоточили вуха.

У буквальному сенсі.

Звук, що його видавали динаміки, шматував кожнісінький нерв у моєму тілі. Він прорвався крізь мої руки і, заглушуючи верещання сотні підлітків-психів, загніздився в осередді мізків, куди я жодним чином не могла проникнути і притлумити його.

Мої очі переповнилися сльозами. Я уткнула обличчя в землю, і все, що відчула у роті, – смак крові та землі. Поряд зі мною додолу гепнулася дівчинка, розтуливши рота в крику, який я не могла почути. Все інше зникло з очей.

Моє тіло стрясалося під розміреними хвилями статичних розрядів, скручуючись, неначе пожовклий від часу папір. Чиїсь руки термосили мене за плечі. Хтось кликав мене на ймення – Рубі, – але той хтось був занадто далеко, щоби я могла відповісти. Я зникала, зникала, зникала, занурюючись у безвість, аж поки земля проковтнула мене до решти одним глибоким вдихом. А потім запала пітьма.

І тиша.

Першою померла Ґрейс Сомерфілд.

Принаймні першою в моєму тодішньому четвертому класі. Я переконана, що на той час тисячі, а може, й сотні тисяч дітей уже давно пішли її шляхом. Люди надто мляво пов’язували всі ці нещастя докупи – чи принаймні вони змогли знайти ефективний спосіб тривалий час тримати це від нас у таємниці, навіть після того як діти почали вмирати.