Читать онлайн «Говори, серце, не мовчи»
Автор Жанна Куява
Жанна Куява
Говори, серце, не мовчи
Любій А. З вірою в найкраще
Частина I
Вхід лише за перепустками
1
Про що може розповісти моє обличчя? Коли дивитимуться на мене незнайомці, що вичитають із тонких, явно підправлених, аби видаватися летючими, брів? Із губ дещо обвітрених, шершавих, блідих від природи, але зараз управно нафарбованих? Із вузького чола, невиразних вилиць, худих щік, гоструватого підборіддя, – недоглянутих належно, хоч я стараюся щодня, і зранку, й увечері, мастити їх чимось корисним та поживним. (Омолоджувальним? Е, ні, в те, що є креми, які роблять із поморхлого гладке, а зі старого юне, не знаю, як ви, а я вірю мало. ) Із ніздрів моїх «говірливих»?. .
«Бачили? Навіть ніс виказує злостивість, якою вся її середина заповнена», – доки цокочу велелюдним Хрещатиком, хтозна-звідки виринають слова колишньої колежанки, сусідки по вчительському кабінету. Вона говорила їх іншій учительці, коли я направду ховала за дверима злість і образу на обох. Вони не могли мені пробачити мого віку, а я їм, певно, їхнього. Це я вже тепер розумію. «Задерикуватість», котра їм начебто муляла до самих кісток, була ні до чого. Ет, ця вічна боротьба молодості зі старістю! Тільки зараз – ніяка я не юна. Та й ображаюся менше. Принаймні старанно цьому вчуся.
«Прямо як у лошиці Ксьоши ніздрі форкають», – казав колись батько, ніби жартуючи, а насправді ще більше мене роздратовуючи. Ще один давній спомин раптово спливає: я саме зиркаю вбік невисокого, кульгавого чолов’яги, що виходить із готелю «Хрещатик» у компанії шикарної леді. Пара прямує до не менш шикарного авта, що стоїть просто серед тротуару й закриває перехожим дорогу. «Може, й вкусиш мене, як Ксьоша, за те, що винця з твоєю мамою зараз вип’ю?» – кривився батько й споглядав моє знервоване дихання. Підліткове, невдоволене всім довкола.
Але батька вже нема. На цім світі. Й колежанки нема.
У моєму житті. Ксьоша є.Мені би при зустрічі не розгніватися, наструнчую себе. Щоби ніздрі не зафоркали, – хіхікаю, уявляючи подивовані обличчя тих-таки незнайомців, коли раптом не стримаюся і все ж запирскаю, мов конячка. І вмить змовкаю: вже перед дверима під’їзду потрібної адреси стою. Що там за ними? Точніше, хто там за ними?
Колись так само боязко й нерішуче стояла перед іншими дверима за іншою адресою. Але теж київською. Дотепер, буває, гніваюся: нащо туди ходила?
– Чого ви сюди прийшли? – так і спитала мене, не церемонячись, майбутня свекруня, інтелігентка із виду ще та.
– Я думала, мене тут чекають, – відповіла їй, незадоволеній. Вірила, що вона зрадіє бодай онукові своєму, першому, – мав місяців за шість народитися. Але ні. Віра моя мене обдурила. Я взагалі не знаю, навіщо мене колись отак назвали – Вірою? Вірити комусь чи навіть у щось нині переважно моветон. От недовіра – їй присвячено уваги понадміру.
Її тлумачать, про неї бесідують психологи зі своїми клієнтами, вона, чутно на кожному кроці, взяла людей у полон, але від неї треба позбуватися. Як? О, вам розкажуть і на прикладах покажуть, головно – приходьте на тренінги. Авжеж, це недешево, бо робота з людським підсвідомим – надскладна й потребує великих зусиль. Так-так, саме зусиль, кошти – то другорядне. Не вірите (хі-хі)?
