Читать онлайн «Ґолем»

Ґустав Майрінк

Ґолем

Сон

Місячне сяйво падає на узніжжя мого ліжка й лежить там велетенською осяйною пласкою брилою.

Коли повний місяць йде на спад і його правий бік починає щербитися, – немов обличчя, якого вже торкається старість: воно марніє і мережиться зморшками, – такої ночі мене огортає туск, гнітючий неспокій.

Я сплю й не сплю водночас, у напівсонному мареві в моїй душі пережите змішується з прочитаним і почутим, ніби два струмені різної барви й прозорості зливаються докупи.

Перед сном я читав життєпис Будди Ґотами, і в моїй голові на тисячу ладів водно повторюються слова:

«Ворона злетіла вниз до каменя, схожого на великий шматок сала, подумала: може, то щось смачненьке. Розчарована, вона відлетіла геть. Так і ми – ті, що у вічному пошуку, – немов ота ворона, приваблена каменем, полишаємо аскета Ґотаму, втративши до нього інтерес».

І образ каменя, схожого на шматок сала, виростає до несусвітніх розмірів у моєму мозкові.

Я простую пересохлим руслом річки й збираю гладкі камінці.

Сіро-блакитні з вкрапленнями блискотливого пилу, що проступив на поверхні, – я все сушу та й сушу над ними голову, ніяк не придумаю, що з ними робити, – а ще чорні з сірчано-жовтими плямами, схожі на скам’янілі потуги дитини викласти незґрабну подобу плямистої ящірки.

Я хочу пожбурити їх геть далеко від себе, ті камінці, але вони випадають мені з рук, я не годен їх витіснити зі свого поля зору.

Усе каміння, яке коли-небудь щось важило в моєму житті, з’являється не знати й звідки, стискаючи мене звідусіль.

Деякі, немов величезні синювато-сірі краби перед припливом, судомно намагаються виборсатися з піску на світ божий, щоб за будь-яку ціну звернути на себе мою увагу і сповістити мені щось безмежно важливе.

Інші – виснажені – безсило зсуваються у свої ямки, полишаючи навіть спроби донести до мене хоч слово.

Подеколи я виринаю з сутіні цього напівсну і якусь мить заново бачу на здибленому краї своєї ковдри місячне сяйво – велику осяйну пласку брилу, аби потім знов, наосліп хапаючись за свідомість, що водно висковзує від мене, гарячково шукати камінь, який не дає мені спокою, – лежить десь, зачаївшись, на звалищі моїх спогадів, схожий на шматок сала.

Біля нього до землі спадала, вочевидь, ринва – малюю я собі, – зігнена під тупим кутом, поїдена на краях іржею. Я вперто намагаюся витворити у своїй уяві саме такий образ, щоб ошукати розтривожені думки й заколисати їх до сну.

Це мені не вдається.

Та знову й знову з тупою наполегливістю, наче віконниця, якою вітер монотонно гупає до стіни, торочить мені впертий внутрішній голос: усе не так, це зовсім не той камінь, що схожий на кусень сала.

Від цього голосу ніде подітися.

Хай я хоч усоте товкмачив собі, що це неважливо, голос замовкав на коротку мить, а потім знову непомітно прокидався і настирливо заводив від початку: гаразд, гаразд, хай буде, як скажеш, та все ж це не той камінь, що схожий на кусень сала.

Поволі мене долає нестерпне відчуття безпорадності. Що було далі, не знаю. Чи я добровільно облишив будь-який опір, а чи вони – мої думки – мене скорили й упокорили.