Володимир Худенко
Стрі-чен-ня
(Збірка)
Стрі-чен-ня, або Повість про пригоди Наталки Безрідної та її друзів Року Господнього 1677
Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить?
Як серце застогне і гірко заплаче,
Як дуже без щастя воно защемить?
Як горе, мов терен, всю душу поколе,
Коли одцуралось тебе уже все,
І ти, як сухеє перекотиполе,
Не знаєш, куди тебе вітер несе.
Е ні, скажеш мовчки, скосивши билину,
Хоч рано і вечір водою полий,
Не зазеленіє; кохай сиротину,
А матері й батька не бачити їй.
І. Калиновий міст
Неждана цього року видалась весна.
Негадана.
Налетіла над тихі київські хутори перелітними птицями, розмалювала цвітом людські садочки, позеленила свіжим мохом тини з перетрухлими призьбами, повипускала з-під стріх горобчиків.
І вже, дивися, й поперла-потаскала по городах лобода зі щирицею, по гаях кропива з лопухом та полином, по дворах обабіч стежок спориш.
І спустились на землю довгі ночі-ніченьки, ясними зорями та понурим місячним серпом, що поволі то одбував, то прибував у рівненький кругленький коржик.
І все частіше й частіше вили по ближніх селах та хуторах тими ночами пси, і все частіше будили тії пси таких, як оце я, сплячих тонким тривожним сном хазяїв, підіймали з лежанок та печей, виривали з бачених і давно прожитих жахіть.
І набивались у полунічний час люльки тютюном, і курились тії люльки похапцем, і знов хотілось спатоньки, і знов спалося, але тільки-но вкинешся в оті недотерплені муки совісті, коли вже, дивися, й тарабанять у далекому граді Києві дзвони церков, уже ранок став на світ Божий, і думаєш, що то сьогодні, либонь, свята неділя.
День празничний.
Славний день.
А скоро ж бо ще й славніший за нього день надійти має.
Роковий день.
Великдень.
Але як сталося все оте чудне й незбагненне, ще був не сам ясний Великдень і не світле Христове Воскресіння, а всього лише чистий четвер.
Еге ж, вечір чистого четверга.
То ж улігся я того вечора, як зараз пам’ятаю, у себе в хаті на печі спати раніше, ще засвітла.
Було ж се все в невеличкому, Богом забутому хутірці верстов за десять од Києва, котрий, хутірець отой, носив назву чи то Роздоріжний, чи то Береговий.
Отож улігся я був, а воно чогось усе не спиться й не спиться; я усе крутився з боку на бік, обдумував, як завше, оте своє прожите, одшуміле, призабуте і бозна-бозна-скільки раз позаторішнє.
Виводили з трійко дівочих голосів на вулиці, хоча воно ж бо й піст, і не можна б наче, і Страсний же тиждень, не такий собі…
Хоча постій, підожди, Хведьку. Розплющ очі, прислухайся, чи не сниться то все тобі.
Сниться. Сниться ж бо.
Тихо-тихо на вулиці, ані тобі чичирк, а співи ж ті – то лише сон.
І терен, і козак, і любив, і дівчинонька – все то тобі сниться, Хведьку, все ж то тобі лише видиться уві сні і мучить совість твою, не більше.
Нема того всього, Хведьку, то сон.
Нема і не було того, ні життя, ні парубкування, ні козакування того злополучного, ні красивої молодої сотниківни Катрусі, ні Соснівської різанини.