Як умру, то поховайтеМене на могиліСеред степу широкогоНа Вкраїні милій,Щоб лани широкополі,І Дніпро, і кручіБуло видно, було чути,Як реве ревучий. Як понесе з УкраїниУ синєє мореКров вóрожу… отойді яІ лани і гори —Все покину, і полинуДо самого БогаМолитися… а до тогоЯ не знаю Бога. Поховайте та вставайте,Кайдани порвітеІ вражою злою кров’юВолю окропіте. І мене в сем’ї великій,В сем’ї вольній, новій,Не забудьте пом’янутиНезлим тихим словом. 25 декабря 1845, в Переяславі
* * *
За що ми любимо Богдана?За те, що москалі його забули,У дурні німчики обулиВеликомудрого гетьмана. [1845 – 1847]
Лілея
«За що мене, як росла я,Люде не любили?За що мене, як виросла,Молодую вбили?За що вони тепер менеВ палатах вітають,Царівною називають,Очей не спускаютьЗ мого цвіту? дивуються,Не знають, де діти!Скажи мені, мій братику,Королевий Цвіте!»«Я не знаю, моя сестро». І Цвіт КоролевийСхилив свою головонькуЧервоно-рожевуДо білого пониклогоЛиченька Лілеї. І заплакала ЛілеяРосою-сльозою…Заплакала і сказала:«Брате мій, з тобоюМи давно вже кохаємось,А я й не сказала,Як була я людиною,Як я мордувалась. Моя мати… чого вона,Вона все журиласьІ на мене, на дитину,Дивилась, дивиласьІ плакала? Я не знаю,Мій брате єдиний!Хто їй лихо заподіяв?Я була дитина,Я гралася, забавлялась,А вона все в’яла,Та нашого злого панаКляла-проклинала. Та й умерла. А мене панВзяв догодувати. Я виросла, викохаласьУ білих палатах. Я не знала, що байстря я,Що його дитина. Пан поїхав десь далеко,А мене покинув. І прокляли його люде,Будинок спалили…А мене, не знаю за що,Убити не вбили,Тілько мої довгі косиОстригли, накрилиОстрижену ганчіркою. Та ще й реготались. Жиди навіть нечистіїНа мене плювали. Отаке-то, мій братику,Було мені в світі. Молодого, короткогоНе дали дожитиЛюде віку. Я умерлаЗимою під тином,А весною процвіла яЦвітом при долині,Цвітом білим, як сніг, білим!Аж гай звеселила. Зимою люде… Боже мій!В хату не пустили. А весною, мов на диво,На мене дивились. А дівчата заквітчалисьІ почали зватиЛілеєю-снігоцвітом;І я процвітатиСтала в гаї, і в теплиці,І в білих палатах. Скажи ж мені, мій братику,Королевий Цвіте,Нащо мене Бог поставивЦвітом на сім світі?Щоб людей я веселила,Тих самих, що вбилиМене й матір?.
«Породила мене матиВ високих палатахТа й понесла серед ночіУ Дніпрі скупати. Купаючи, розмовлялаЗо мною, малою:«Пливи, пливи, моя доню,Дніпром за водою. Та випливи русалкоюЗавтра серед ночі,А я вийду гуляти з ним,А ти й залоскочеш. Залоскочи, моє серце,Нехай не смієтьсяНадо мною, молодою,Нехай п’є-уп’єтьсяНе моїми кров-сльозами —Синьою водою Дніпровою. Нехай собіГуляє з дочкою. Пливи ж, моя єдиная. Хвилі! мої хвилі!Привітайте русалоньку…» —Та й заголосила,Та й побігла. А я собіПлила за водою,Поки сестри не зостріли,Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я,З сестрами гуляюОпівночі. Та з будинкуБатька виглядаю. А може, вже поєдналасьЗ паном у палатах?Може, знову розкошуєМоя грішна мати?» —Та й замовкла русалочка,В Дніпро поринула,Мов пліточка. А лозинаТихо похитнулась. Вийшла мати погуляти,Не спиться в палатах. Пана Яна нема дома,Ні з ким розмовляти. А як прийшла до берега,То й дочку згадала,І згадала, як купалаІ як примовляла. Та й байдуже. Пішла собіУ палати спати. Та не дійшла, довелосяВ Дніпрі ночувати. І незчулась, як зуспілиДніпрові дівчата —Та до неї, ухопили,Та й ну з нею гратись,Радісінькі, що піймали,Грались, лоскотали,Поки в вершу не запхали…Та й зареготались. Одна тілько русалонькаНе зареготалась. [Київ,1846, 9 августа]
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
