Читать онлайн «Розгортувач простору»

Лілія Ніколаєнко, Василь Юдов

Розгортувач простору

Коли закриваються віконниці і весь навколишній світ занурюється у тінь великої Невідомості, на небі розсипаються крупинки людських доль. Вони складаються в шляхи-дороги, для кожного непередбачувано цікаві, інколи важкі. Серед доріг є свої тупики і перехрестя, є мости і обхідні шляхи, є засідки і поля брані, є тихі заводі спокою і бурхливі танці-карнавали святкових площ.

Так от, коли на небі розсипалася зоряне борошно Великого помелу, дівчинка вже спала безтурботним сном. Так, мабуть, було би завжди до самого її повноліття, а після – до заміжжя. А ще після – до отримання медалі за звичайне прожите життя.

Однак сталося те, що могло б і не статися, але трапляється тому, що, мабуть, десь чхнув маленький комарик, а на небі через це спотикнулась фея Кошмарка. Ясна річ, фея нахилилась і підібрала те, за що спотикнулась. Покрутивши «те» або «це» у руці, і не помітивши в ньому якої-небудь потрібності, жбурнула його куди подалі.

І полетіло «те» або «це» куди очі дивляться, а саме в кімнату, де спала наша дівчинка. Воно всю ніч тихо лежало на краю письмового столу, біля розкритого шкільного щоденника із оцінками. Щасливе сонце і прекрасний ранок розбудили усіх.

Дівчинка граційно потягнулася у своєму ліжечку і відчула, що на неї хтось дивиться, від чого їй стало незручно, бо хтось її роздивляється розніженою після сну, відкриту і неприховану, як цукерку без обгортки. Залишивши під ковдрою щілинку, дівчинка стала підглядати у свою кімнату і таки помітила на своєму письмовому столі, де вона завжди готує домашнє завдання, чудернацьке створіння…

Створіння нагадувало білу плямисту кішку, згорнуту в клубок, із лапками, як у їжачка, ще й мало до десятка кругленьких вушок… Допитливі оченята, що поблискували над кумедним кирпатим носиком з цікавістю вивчали все довкола і час від часу задивлялись на дівчинку.

– Ти що таке? – Поборовши свою несміливість спитала дівчинка, скинула ковдру з обличчя і сіла на ліжку.

Створіння посміхнулося безмежно веселою і довірливою посмішкою і дивно полохливою мовою заговорило.

– Я не «що», а «хто», і не «таке», а «такий». А ти, судячи із твого щоденника, є Олена Перемога, учениця дев’ятого «А» класу. Цікаве у тебе прізвище, а оцінки йому не відповідають. Правильно було б, щоб тебе називали Олена Задніх-пасе… Хе-хе… Та світ людей, я так зрозумів, не любить правди…

– Ти хто такий і чому нишпориш у моїй кімнаті? – Обурилась дівчинка.  – Я тебе не просила заглядати у щоденник.

– Гаразд, я представлюся…

Створіння виструнчилося на задні лапки, підійшло ближче до краю стола, нахилило свою вухасту голову.

– Я Останній Розгортувач Простору, коронований Принц Великого Мізерництва у Необчислених Територіях Лонів, Володар Живої Червоної Кнопки, Хранитель Зібрання…

– Стоп! Коротше! – Перебила принца дівчинка.

– Зрозумів. У тебе слабенька пам'ять. Коротше, звати мене Розгорт із країни Лонів.

– То що ти робиш у моїй кімнаті?

– О, я нещасний принц, – вухастий котик став щиро сумний і згорьований, голос затремтів так, що міг пробити на сльозу, – Я нікому не потрібний. Мене жбурляють кому не лінь і куди не лінь, особливо це стосується дурної Кошмарки… Це вона мене кинула куди-небудь, аби з-під ніг… Така моя нещасна доля…